Максим Анатолійович Бутченко - 1918. Місто надій

придавивши до землі. Обтяжені обставинами, виснажені власним безсиллям, налиті важкістю втоми, вони замовкли. А потім, ніби підкоряючись невідомому мовчазному наказу, вийшли з темної арки, пройшли трохи по двору, притиснутому з усіх боків мокрими стінами з облупленим білим тиньком, і звернули в під’їзд, де мешкала Маруся. Відтак піднялись на третій поверх, зайшли у квартиру, просякнуту дивним душком, у якому змішалися ниточки чоловічого поту, які звисали із зім’ятого ліжка; густі випари, що струменіли із запліснявілих кутків; застояний сморід жіночого непраного одягу, розвішаного на стільцях, – усе це сплетіння запахів нахлинуло на Ганну Дмитрівну, щойно вона переступила поріг квартири.

Маруся не мовила й слова, не попросила пробачення за те, що не прибрано, і таке інше – замість цього вона підняла руку, викинула палець, як викидають останню карту за гральним столом, яка виявляється джокером – і партію виграно; вона впустила Ганну Дмитрівну у своє помешкання, показала, що тепер вони об’єднані не лише спільною долею, а й спільною обстановкою пошарпаної квартири. Її витягнутий палець був спрямований у вітальню, де стояли стіл і кушетка, де товста тканина пурпурних штор щільно закривала вікно від стороннього ока, – там Вітко могла перечекати дні, а можливо, тижні або й місяці.

Маруська, яка досі мовчала, раптом прохрипіла: «Ніхто не буде шукати тебе в домі хвойди».

А потім розвернулась і важкою ходою пішла до себе в спальню. Ганна Дмитрівна хотіла була заперечити, але ж тут – у цьому будинку розпусти й задоволення своїх темних бажань – не приймалися заперечення. Тому вона – шляхетна пані, жінка українського офіцера, яку шукають по всьому місту більшовицькі нишпорки, – сміливо пройшла у вітальню, щоб наповнити свої ніздрі чужим для неї запахом, відбити на сітківці вологих очей убогі для неї речі домашнього вжитку, торкнутися пальцями до потрісканих від часу меблів; у всьому цьому чужорідному для неї безладі Ганна Дмитрівна була сповнена єдиного почуття – дивом вона була врятована.

Наступний день у домі Маруськи почався так: Вітко встала близько восьмої ранку, коли хазяйка повернулась із дому розпусти, ледве тримаючись на ногах. Від неї смерділо цигарковим перегаром і дешевим алкоголем. Вона ввалилась у квартиру й зупинилась на порозі, не в змозі зняти взуття. Потім важко опустилась на стілець, розслабилась і, спершись головою на руку, опустила погляд на брудну підлогу: пил, шматочки бруду, крихти попелу. Маруся розглядала цей безлад, зрештою, вона добре зналася на життєвому хаосі. Посидівши так трохи, пішла до вбиральні, а потім відразу до спальні, звідки не виходила майже до вечора.

Ганна Дмитрівна, звикла до чистоти, заходилася прибирати у своїй кімнатці, намагаючись позмітати зі стін шар пилу в палець завтовшки. Потім вимела сміття й помила підлогу, розклала речі. Пішла на кухню й, знайшовши трохи пшеничної крупи, зварила кашу, нагріла чаю й сіла перед вікном. На вулиці почалась остання заметіль – тонкі цівки снігу перекочувались, перевертались у повітрі, роблячи неймовірні кульбіти й сальто. Коли стемніло, Ганна Дмитрівна запалила свічку, не бажаючи вмикати електрику, адже вважала легке полум’я на свічному ґнотику більш живим, ніж бездушне світло електричної лампочки. Так вона сиділа на самоті, осяяна мерехтливим світлом і тінями, що повільно рухалися.

Маруська прокинулася, прийшла на світло, сіла на стілець. Ганна Дмитрівна насипала їй каші, здобрила маслом, заварила чай. Та оглянула їжу, підвелась і дістала з буфета пляшку горілки, дві чарки. Налила обом і кивнула.

– Пий! – твердий, як бетон, голос Маруськи вдарив в обличчя Ганни Дмитрівни.

Та хотіла була відмовитися, але глянула на розхристану хазяйку, котра чомусь уважно слідкувала за гостею, ніби намагалась уловити в її повільних рухах потайний смисл. Тож Вітко взяла склянку, миттю проковтнула її вміст і голосно закашлялась – сльози побігли з очей, і подих перехопило.

– Хе-хе, – посміхнулася Маруська, постукала пальцем по столу й заходилася їсти.

Ганна Дмитрівна судомно ковтала повітря, а коли віддихалася, глянула на свою співмешканку.

– Я попросила б тебе зробити мені послугу.

– Послугу? Я не слуга!

Маруська приглушено гмукнула.

– Це стосується моєї матінки, вона прикута до ліжка. Мені довелося її залишити, вийти на ринок, а потім… Мене схопили… До неї мала прийти тітонька… Але я дуже хвилююся.

– Гм. Але ти ж розумієш, що більшовики можуть бути там?

– Розумію, авжеж… Але вона хвора й немічна… Часто не тямить себе. Серце рветься на шматки від думки, що вона померла. Та й іти тут недалеко – на Олександрівській біля Маріїнського. Тяжко мені, що не зможу попрощатися…

Маруська незадоволено скривилася – менше за все їй знову хотілося зустрітися з червоними та ще, борони Боже, знову потрапити до Косого Капоніра, звідки вона насилу вирвалась.

– А немає інших шляхів?

– Яких, Марусю? Я розумію, що така небезпечна витівка може призвести до трагічних наслідків. Та як же мені щодня… Я заплачу тобі скільки треба… Не подумай, що я скнара й не знаю ціни ризику… Тільки б…

– Не потрібно мені грошей!

– Усе, що завгодно. Я буду прибирати в тебе вдома, прати й куховарити. Ти думаєш, ніби я горда пані… Ні, неспокою в мені більше, ніж гордощів.

– Це небезпечно.

– Я знаю. Та чи є в мене вибір? Допоможи мені, прошу. Допоможи!

– Але ж… Ет, хай йому грець…

Маруська замовкла, дожувала, допила горілку. Замислилась. Ганна Дмитрівна сиділа біля столу, поклавши за звичкою руки собі на коліна, сховавши долоні, наче бажаючи перетворитись на камінного боввана. Їй хотілося голосити, молити, вимагати й погрожувати. Їй хотілося плакати, тому що сльози пом’якшували біль. Вона встигла приміряти шати печалі всіх напівтонів і відтінків.