Максим Анатолійович Бутченко - 1918. Місто надій

вперед, сподіваючись дістатися невеличкого дворика поміж будинками, але раптом чоловік різко рушив уперед, потягнувши за собою подружку. Він похитувався, роблячи зиґзаґи, а дама намагалась його стримати, але не надто успішно. Коли його добряче занесло вбік, він уткнувся просто в Ганну Дмитрівну.

– Міль пардон, мадам! Здається, я натрапив на щось м’яке! – промовив чоловік.

– М’яке! Ах-ха-ха! – реготнула жінка.

Ганна Дмитрівна, викрита у своєму бажанні злитися зі стіною, влитися в її цегляну кладку, перетворитись на камінь, раптом відчула напад паніки: нічого не вийшло. Вона смикнулась і спробувала була втекти, але чоловіча рука міцно схопила її за рукав.

– Дозвольте, дозвольте! – проспівав чоловік і присунувся ближче.

Він уже відчув цей м’який аромат жіночих парфумів, що линув у проході, тоненьким струменем фіміаму пробираючись крізь пелену смороду: застояної сечі й гнилизни. Авжеж, тут пахло чепурною дамою, яка нещодавно покинула теплі апартаменти й не встигла наповнитися міським душком.

– Тут мамзеля, їй-бо! – зашепелявив чоловік.

Однією рукою він тримав жертву, а другою почав копирсатися по глибоких кишенях пальта, не забуваючи при цьому згадувати всує своїх матінку й татуся. Ганна Дмитрівна хотіла закричати, передати весь відчай на тоненьку плівку голосових зв’язок. Але ж ні – вона злякалась, що червоноармійці почують, знову схоплять «до з’ясування», а там її відшукає Примаков і підпише їй смертний вирок. Тому вона змовчала, проковтнула крик. Чолов’яга копирсався в кишенях, поки не знайшов сірники, потім попросив свою подругу взяти коробку й запалити один із них. Та брудно вилаяла чоловічі забаганки, але слухняно взяла коробку й запалила сірника.

Ганна Дмитрівна зіщулилася, хотіла була просити про людське співчуття, розповісти, що вона поважна пані, яку закрутив вир життєвих подій. Але замість цього відкрила рота й застигла, як, бувало, завмирала у власній квартирі, тим самим рятуючись у нерухомості від усякого рухомого горя. Перед Вітко стояв незнайомець у коричневому котелку, почепленому на круглу голову, яку окреслювали великі щоки. Він заусміхався, і тоненькі вусики під носом, ніби намазані дьогтем, піднялись угору. Чоловік хотів був вигукнути, як зазвичай вигукував під упливом радощів, розбурханих самолюбством, – він любив усе перебільшувати. Але цього разу перелякане обличчя Ганни Дмитрівни на секунду його ніби заморозило, і він не встиг розкрити щілину рота, бо подруга на секунду його випередила.

– Ти-и-и-и?! – протягла вона, витягуючи з «и» усі протяжні звуки, які тільки можна видобути з однієї літери. Цей розтягнутий вигук завис у повітрі, накривши Ганну Дмитрівну крижаною пеленою – це була ненависна Маруська. З несподіванки обидві не спромоглися вимовити й слова.

– Сіль ву пле, поясніть, будьте ласкаві, що відбувається?! – закректав пикатенький пан.

– Це наше діло, не лізь! – загарчала Маруська.

– Ах-ах!.. Коли ви говорите так грубо, мене судомить у спідніх, – чомусь бовкнув чолов’яга, сподіваючись так здобути прихильність своєї супутниці.

– Мені начхати! – відповіла Маруська, ще дужче збільшуючи вібрації в штанях п’яненького пана.

– Ох-ох. Одного разу моя маман говорила… – почав був плести свої байки невдаха, та Маруська щосили вдарила його долонькою по обвислій товстій щоці. Пролунав дзвінкий ляпас.

– Забирайся! Я сказала: забирайся геть!

З несподіванки чолов’яга замовк, умить посумнів, глибоко й напоказ зітхнув, розвернувся й приречено поплентався в бік Прорізної. Маруська притримувала Ганну Дмитрівну, не даючи їй утекти. Але та й не намагалась вирватися – вона застигла, ніби влита в камінь скульптура, знаючи, що бігти їй особливо немає куди.

– Що ти тут робиш? – спитала Маруська, важко дихаючи.

– Я втекла, – відповіла тихо Ганна Дмитрівна.

– Від кого?

– Від більшовиків.

– А, чорт, така дама і в підворітні?!

– Мені більше немає куди йти. Немає.

І Ганна Дмитрівна безгучно заплакала.

– Так вийшло, – врешті сказала вона.

– Як?

– Я залишилася сама-саміська.

Маруська, сповнена ненависті до будь-якої людини, насичена силою злоби настільки, наскільки люди можуть переповнюватися лише силою любові, – затремтіла. Їй хотілося заголосити, та повітря застрягло в легенях.

– Чому ж ти тоді, в тюрмі, пішла замість мене? Чому?

– Не знаю… Просто пішла…

– Не розумію… Чому ти вихляєш? Чого ти хотіла?… Що надумала?

– Нічого… Я не можу спокійно дивитись, як хтось гине…

– Але ж я… Тебе тоді… Нічого не розумію…

– Це несуттєво… Хіба може людське бути чорним? Тільки якщо чорнота приходить іззовні…

– Про що ти… Чорнота… Та ти не знаєш мене… Та я ж тебе…

– Ні-ні, Марусю. Можеш не продовжувати… Знаю, що твої здібності чинити лихе великі, але ж ти можеш робити й протилежне…

– Протилежне? Чого ти говориш недомовками, мать твою!

– Я вірю, що душа людська – це інструмент. Й іноді він не може грати, тому що хтось порвав струни… Треба все виправити…

– Струни? Та хіба я… Мені… Як я заплуталась!

– Як і всі ми, Марусю. Кожне життя – це плутанина: у когось більша, у когось менша…

– Я так втомилась… Боже, як я втомилась усе це нести…

Якоїсь миті обидві жінки усвідомили, що на них було накинуто пудову хустку, зіткану з горя й образ. Вона оповила їхню плоть,