Максим Анатолійович Бутченко - 1918. Місто надій

Нарешті Маруся підвелася, пішла до кімнати, одяглась, грюкнула дверима. У квартирі стало особливо самотньо, Ганна Дмитрівна сиділа тихо-тихо. Навіть її дихання стало частиною тиші. Скільки вона так сиділа, хвилину чи годину – ніхто не скаже напевне. Та зрештою вогник на ґноті свічки захитався від протягу. У дверях з’явилась Маруська, її обличчя пашіло рожевим морозяним рум’янцем. Вона різко мовила: «Збирайся!»

Ганна Дмитрівна перелякано подивилась на Маруську, хотіла заперечити, однак суворий погляд жінки ні на мить не відпускав її, прикувавши до себе. Тому Вітко підвелась, випросталась, як випростуються перед плахою, пішла до вітальні, потім зрозуміла, що брати їй немає чого, і повернулась у передпокій. Натягла шубу, валянки й стала перед Марусею, яка спокійно очікувала її, міцно стиснувши губи. Вони вийшли на вулицю, пішли вниз до Хрещатика. А там ховалися за деревами, обережно зупинялись на розі.

– Куди ми йдемо? – спитала Ганна Дмитрівна.

– Усе побачиш.

– Чи хвилюватися мені, Марусю?

– Як хочеш. Іди мовчки.

Ганна Дмитрівна йшла, ховаючись від нічного вітру. Поодинокі перехожі, які траплялись на їхньому шляху, сахалися при вигляді двох тіней. Коли вони опинилися біля Царської площі, в серці у Вітко зажевріла надія.

– Ти все-таки пішла?

– Пішла, не пішла… Яке це має значення?

– У житті все має значення.

Ганна Дмитрівна сказала це й збентежилась, але Маруська ніяк не відреагувала. Вони пройшли ще трохи, а коли до її будинку вже було рукою подати, зупинились.

– Отже, слухай. Я дізналася: тут лише одна квартира, у якій чергують більшовики. Пару днів їх було троє, але зараз залишили одного солдата. Українці з німцями наближаються до Києва, тож червоні посилають усіх на фронт, щоб відбиватися від них. Тобі треба просто почекати, чуєш?

– Так, Марусю. Я так тобі…

– Не треба. Лиши всі добрі слова для матері, – проскрипіла Маруся, намагаючись зберегти тверду інтонацію, але на останньому слові, на останніх звуках її голос раптом зм’якшився. Вона – повія, для багатьох людей лише річ; темна й малоосвічена – звикла, що кожна жива істота у світі намагається завдати їй страждань. Уся спільнота людська зненавиділа її, так само, як і вона у відповідь не терпіла кожного, хто тільки здатен говорити; але тепер, в одну мить, її голос, який звик лише до каміння слів, здатних завдати духовного каліцтва, злагіднів. Маруся відчула ці нотки, вчасно спохопилась і щось прогарчала, упівголоса наказавши Ганні Дмитрівні залишитись неподалік від будинку, в парку, під прикриттям кущів. А сама сміливо пішла в бік під’їзду, навіть не уявляючи, що робитиме далі. До того моменту, як вона дійшла до дверей потрібної квартири, у її голові промайнуло з десяток варіантів, котрі можна було реалізувати, однак лише один прийом міг спрацювати бездоганно.

Маруся постукала. За дверима хтось забурчав, потім спіткнувся, глухо наткнувся на щось. Опісля двері розчинилися, і на порозі став червоноармієць, ще зовсім юний для війни, але вже не молодий для смерті.

– Чого тобі? – боєць спробував був зробити голос твердішим, але в ньому ще звучали юнацькі нотки.

– Це яка квартира? П’ята? Тю, а мені потрібна шоста! – Маруся вмить змінилася, із суворої тітки вона перетворилась на розв’язну нетверезу мамзелю, котра ледве трималася на ногах.

– Іди геть! – червоноармієць дивився на дівку, не розуміючи, яких заходів у цьому разі слід уживати.

– Куди, голубе, мені йти?

– Куди хочеш!

Боєць спробував був зачинити двері, але Маруська нахилилась і корпусом протиснулась уперед, не давши червоноармійцю сховатись у квартирі.

– Я так замерзла! Мені б погрітися!

– Чого ти лізеш? Іди грійся до борделю!

– Ні, ні… Тільки не туди… Мені не можна повертатися, тому що хазяїн закладу… таємний петлюрівець!

– Мені начхати!

– Чекай, чекай, моє серце… Хіба ти не хочеш вислужитися? Який же ти служака, коли не бажаєш нагороди?

– Я… Бажаю, та не ти мені вказуватимеш, бабо!

– Звісно, мій генерале! Я всього-на-всього нікчемна баба, яка потребує твоєї допомоги… Ці петлюрівці… Лізуть звідусюди… Вони такі бридкі… Бррр… Коли вже доля привела мене до тебе, значить, ти як свідомий член суспільства зобов’язаний позбавити мене класової нерівності.

– Яке… Чого ти… Ах ти… Лисиця, закрутила!

Маруся протиснулась до нього ближче. Її бешкетні руки вже гладили груди солдата, кілька разів вона доторкнулася долонькою до його пальців, даючи відчути жіноче тепло, якого він не знав багато місяців.

– Чого це ти… Га?

Солдат спробував опиратися, але якось мляво, намагаючись відсунути її від дверей, однак не надто тиснучи, а Маруська, забачивши, що той потрапив у її сіті, присовувалась до нього, гладила по торсу, гімнастерці й неначе знічев’я погладжувала по верхній частині штанів. Молодик трохи знітився, він уже роздумував над тим, як доповідатиме начальству про виявлений петлюрівський осередок, доки гуляща дівка розповідала йому про жахи перебування під владою уенерівців. Ще трохи, і червоноармієць піддався, вирішивши допитати зайду, а тоді доповісти командирові, тож він таки відчинив двері та впустив непрохану гостю.

Після півгодинного чекання Ганна Дмитрівна, що стояла в кущах, як молода тополя, геть замерзла. Вона марно розтирала долоню об шубу, намагаючись розігнати кров. Тоді заходилась тупотіти так, як діти показують ведмедя, переносячи центр ваги з одного боку на інший. Потім прикрила очі, бо ті сльозилися, і маленькі краплинки сліз замерзали на щоках. Так вона простояла