Януш Вишневський - Коханка

в очі надто довго. Інколи вона зникала на кілька днів, і тоді він виглядав її та сумував. Потім поверталася за віконечко і часто у неї на обличчі або руках бували синці. Одного вечора він перестрів її біля службового виходу з їдальні, де стояли смітники. Провів до автобуса. Вони пішли довкола парку, щоб було далі. Потім він чекав на неї біля смітника вже щовечора. Через кілька тижнів вона взагалі перестала їздити автобусом. Усю дорогу до її дому вони йшли пішки і розмовляли. Він повертався сам тою ж дорогою до Будинку рибалки і пригадував собі кожне її слово.

Незабаром він зауважив, що тепер для нього має сенс тільки чекання спершу на обід, а потім на вечерю. Через кілька тижнів Ірена зникла. Без попередження. Він відчув себе тоді так само, як інколи почувався у дитбудинку, коли залишався сам-один на лавці у коридорі, і директорка забирала його до кабінету, давала олівці й папір, щоб він зайнявся чимось і не сумував. А йому хотілося малювати самі цвинтарі.

Коли через тиждень вона повернулася з перев’язаною рукою і спухлою губою, він наважився запитати. І вона розповіла йому про свого чоловіка. Він слухав її розповідь і пригадував собі, що найгіршими у дитбудинку були моменти, коли якийсь підліток-придурок із татуюванням бив малюка, котрий ледь сягав його плеча, цього боцман ніколи не міг стерпіти. Вони саме йшли через парк. Він обійняв її. Вона тремтіла. Була така маленька і така беззахисна.

Він тренувався, як говоритиме їй це. Цілий тиждень тренувався. Повертався від конвеєра, змивав із себе рибний сморід, замикав кімнату на ключ, щоб ніхто йому не заважав, голився, вбирався у костюм, який замовив у кравця, бо костюмів його розміру не було у жодному магазині, зав’язував краватку, ставав перед дзеркалом і уявляв, як скаже їй, що він дуже просить її, що ніхто ніколи її більше не вдарить і щоб вона… ну, щоб вона його… ну, щоб хотіла…

То не був якийсь особливий день. Він просто не пішов на роботу. Одягнув костюм, зав’язав краватку. Чекав на неї з квітами, як завжди, біля смітника. Він не встиг їй нічого сказати. Вони підходили до парку, коли під’їхало таксі й зупинилося з виском гальм. Із таксі вискочив чоловік, підбіг і вдарив її кулаком в обличчя. Вона мовчки впала на траву. Чоловік замахнувся копнути її. Боцман кинув квіти і зловив чоловіка так, як брався за велику тріску перед тим, як розпанахати їй черево. Потім вдарив обличчям об своє коліно. Тоді ще раз. І ще. Подивився на її закривавлене обличчя і кинув чоловіка на траву. Підбіг до неї і взяв на руки. Вона навіть не плакала. У цю мить під’їхала поліцейська машина, викликана таксистом.

У її чоловіка були зламана щелепа й ключиця, перебитий ніс, струс мозку, травми черепа і зламане ребро, яке пробило праву легеню.

Боцман вийшов через три роки. Вона не відвідала його у в’язниці ні разу. Через рік після звільнення він випадково зустрів капітана, який їхав із Ґданська до Свіноуйсьця, щоб там вийти в рейс, і затримався на час пересадки у Слупську. Точніше, це капітан його зустрів. На вокзалі, близько п’ятої ранку. Під стіною вокзалу біля замкненого газетного кіоску сиділа група бездомних. П’яна жінка в обісцяних штанях лаяла й обзивала найгіршими словами велетенського чоловіка із закривавленими бинтами на носі. Чоловік тримав у руці пляшку пива й цигарку. Жінка підбігала до чоловіка, копала його, била кулаками і відразу ж тікала. Коли вона підбігала, щоб копнути велетня, інший чоловік — невисокий, у чорній куртці з написом Unloved на спині — впихався поміж них, безпорадно намагаючись розділити їх. У якийсь момент жінка зупинилася і сказала щось невиразне, чоловік у куртці відсунувся, велетень вийняв із вуст цигарку і дав жінці. Вона глибоко затягнулася. Якусь мить дивилася на цигарку, а потім віддала її велетневі і так, ніби нічого не сталося і не було цієї перерви, підбігла, щоб знову його бити і копати з криком:

— Ти, козел!

Капітан підійшов ближче зі своєю валізкою, щоб роздивитися цих людей. І тоді впізнав:

— Анджею, ну що ти… З жінкою б’єшся? Бос, що ти… Бос!!!

Чоловік із перебинтованим носом повернув голову. Жінка використала момент його неуважності, підбігла і з усієї сили вдарила долонею його в обличчя, аж зсунувся бинт із носа. Велетень проігнорував удар. Він стояв із опущеною головою, ніби маленький хлопчик, якого зловили на брехні.

— Пане капітане… Я її не рухаю. Ви ж знаєте, що я ніколи. Вона завжди так. Під ранок починає скаженіти, то я і дозволяю їй зняти напругу.

Капітан забрав боцмана з вокзалу в Слупську і привіз на корабель. Звелів йому спершу скупатися, а після купелі лікар поміняв бинт на зламаному носі. Потім капітан на добу затримав вихід у море, щоб боцман міг залагодити всі формальності, пов’язані з офіційним прийняттям на роботу. Хоча насправді всі ці формальності було залагоджено аж тоді, як капітан подзвонив до одного з директорів судновласника — свого товариша по моршколі — і сказав, що без боцмана він вийде «хіба на прогулянку, але не в море» і що «має в сраці, що Бос відсидів, бо рибам усе одно, хто їх витягає з моря — рецидивісти чи церковні служки».

Відтоді боцман на цьому кораблі, ніби якір. І тепер він раз і назавжди запам’ятав, що жінки — це біль. Спершу болить, коли робиш татуювання їхніх імен на руках, а потім болять спогади.

Нарешті боцман встав зі швартового стовпчика, постояв трохи біля борту і перехрестився, дивлячись на лінію горизонту. За мить повернувся сходами на середню палубу.

Він уже стільки років плавав із боцманом, але тільки тепер довідався, що той має щось спільне з Богом.

Вітер поволі затихав.

Він закурив чергову цигарку, заліз глибше під якірну корбу і щільніше закутався ковдрою.

На тих кораблях, на яких йому довелося ходити, було мало Бога. Рибаки частіше бувають забобонні, ніж релігійні. Попри екстремальні побутові умови, постійну небезпеку, страх і своєрідне анахоретство, з яким він небезпідставно асоціював моряцтво — адже після семи місяців рейсу вісімдесят чоловіків на кораблі відчувають себе радше в’язнями однієї тюрми чи ченцями одного ордену, аніж товаришами по спільній подорожі, — попри це він не зіткнувся із виразними проявами релігійності на кораблях. У кают-компаніях висять розп’яття, деякі з моряків тримають у своїх шафках молитовники, носять образки та хрестики на ланцюжках, але Бог і