Юлія Ілюха - Східний синдром

Роман Юлії Ілюхи «Східний синдром», на який ми так довго чекали, повертає читача до початків російсько-української війни. Не тільки тому, що датовані 2015 роком події на сьогодні вже є історією, а й тому, що біографії персонажів стають своєрідними поясненнями для розуміння глобальних подій. Вася із Західної України, Макс із Донбасу, Таня з Росії опиняються на цій війні з різних причин, однак для кожного вона стає своєю. Думаю, що ця в чомусь романтична, а в чомусь дуже сувора розповідь не загубиться на тлі інших текстів про війну саме завдяки художній майстерності авторки. Юлія Ілюха вміє розповідати історії, передавати почуття та емоції і водночас уникати будь-якого галасливого пафосу й мови ненависті. А це не часто побачиш у сучасній українській літературі.

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2019

ISBN 978-617-12-6677-3 (fb2)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Обережно! Ненормативна лексика!

На обкладинці використано ілюстрацію Вікторії Дорошенко

Ілюха Ю.

І-49 Східний синдром : роман / Юлія Ілюха. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімей­ного Дозвілля», 2019. — 240 с.

ISBN 978-617-12-6413-7

Вони ніколи не зустрілися б, якби не війна на Донбасі. Гарячий вересень 2014-го звів разом адвоката-невдаху Васю, айтішника Макса та росіянку Таню, що втекла від чоловіка-садиста. У кожного — власна історія болючих втрат, яка штовхнула їх у бліндажі: Вася втікає в АТО від сварок із дружиною, Макс прагне помститися за вбиту наречену, а Таня мріє розпочати нове життя. Дружба, любов, ненависть — етапи одного шляху, який їм доведеться пройти. І жоден із них не уявляє, чим цей шлях скінчиться.

У цій книжці немає батальних сцен і кривавих подробиць. Це оповідь не про героїв, а про звичайних людей, які повернулися з війни тілом, не повернувшись душею.

УДК 821.161.2

© Ілюха Ю. А., 2019

© Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2019

© Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2019

Присвячується воїнам, полеглим за український Донбас

Хоч виступить супроти мене військо, не злякається серце моє; якщо постане на мене війна, навіть тоді я сподіватимусь.

Псалом 26

…ми ще повернемось,

обов’язково повернемось,

бодай — ногами вперед,

але: не мертві,

але: не переможені,

але: безсмертні.

В. Стус

Пролог

  Січень 2015 року. Зона АТО

Сонце сходило швидко. Вистрибнуло з-за политих жовтогарячим світлом потрощених будинків і посічених осколками дерев, наче кулька для пінг-понгу, і покотилося вгору небом усупереч закону гравітації, запалюючи криваву зорю.

Тиша напружувала. Не чутно було ані людських голосів, ані тріскотнечі автоматів, ані важких прильотів великого калібру. Лише сніг рипів під ногами «Адвоката», коли той вийшов покурити. Рип-рип, рип-рип. «Адвокат» дійшов до вивернутого кута хати, у якій вони квартирувалися, і роззирнувся — наряду ніде не було видно. «“Бізон”, падлюка, знову набухався й заснув. Треба щось робити з цією тушею, через нього нас усіх тут можуть покласти», — подумав, поправивши ремінь «АК».

Зранку підморозило добре. Автомат укрився інеєм, від дихання ішла пара. «Адвокат» закурив червоні «Прилуки», звично ховаючи вогник за долонею. Вдихав дим швидко, у шість затяжок — на війні всі навчені економити час. Зсередини будинку, з-за вікна, яке давно забуло про шибку й було затулене дошками та мішками з піском, почулося чиєсь дуже хропіння.

— Ну дають, скотиняки! Чорта з два тут поспиш, коли під боком такі рулади виводять, — проказав уголос.

Бічним зором він помітив, що в ранкових сутінках вулицею колишнього дачного селища, тепер розбитого й покинутого, рухалася якась постать. «Адвокат» викинув недопалок і поклав руку на автомат, корпусом розвернувшись до того, хто швидко йшов прямо на нього. Світла було достатньо, аби він розрізнив, що це чоловік, до того ж військовий — у формі. Крок, ще крок, сніг рипить як скажений, змерзлі пальці клацають запобіжником «АК» і готові тиснути на гачок.

— «Турок», ти? — кричить «Адвокат», раптом упізнавши ходу незнайомця, який уже більше не становить небезпеки. — Де тебе носило? А якби я тебе, чортяку, пристрелив?

Той підходить майже впритул — без броніка, бушлат розстебнутий, шнурки берців волочаться по снігу, автомат теліпа­ється десь за спиною, і «Адвокат» помічає, що його трохи хитає.

— Братка, ти бухий чи шо? — врешті здогадується, що тверезим на таку пригоду «Турок» би не пішов.

— Ну, випив трохи, що тут такого, — відповідає сердито, майже агресивно. — Дай сигарету.

Вони заходять у двір, тепер відкритий з усіх боків — уламки паркана лежать глибоко під снігом, — і сідають на пеньки з розпиляного дерева, які скоро порубають на дрова. Закурюють і кілька хвилин мовчать.

— Де ти був? — повторює запитання «Адвокат».

«Турок» не відповідає, випускає дим і дивиться в небо, туди, де горить холодне зимове сонце. Врешті промовляє, так само вдивляючись перед собою:

— До «Скелі» ходив.

В «Адвоката» забило подих. Короткі три слова різонули, немов осколок артерію.

— До Тані? — перепитав, наче очікуючи, що вимовлені «Турком» слова розсиплються крихкими буквами в морозному повітрі й на засніженій землі складуться вже в іншому, не такому болючому для нього порядку.

— Контужений чи що? Недочуваєш? — «Турок» із викликом видихнув дим в обличчя «Адвокату», вочевидь, свідомо нариваючись на сварку. — До Тані!

— Нахіба?

«Адвокат» супив брови й уникав дивитися на товариша, дістаючи з пачки чергову сигарету. Він старався дихати глибоко й рівномірно — пам’ятаючи про зброю в руках, тамував гнів, що загрожував вирватися із нього, наче сіра брудна піна із забутого на вогні варива.

— Здогадайся, не маленький. Чи пояснить? — «Турка» розпирала незбагненна, лише йому самому зрозуміла злість.

— Ох і сука ти, — спокійно сказав «Адвокат» і поклав сигарету назад у пачку. А потім, сидячи, зацідив правою у відкрите вухо «Турка».

Вони зчепилися, наче грайливі собачата, але їхня бійка аж ніяк не була грою. Капала кров із розбитих носів, фіолетово запливали підбиті очі. Лють, якою вони дихали один на одного, виросла нізвідки й тепер нікуди вже не подінеться — вона тільки множилася, ширилася, як ракові клітини хворим організмом.

— Усіх вас ненавиджу! І тебе, і Таньку твою, і сєпарів грьобаних, і країну цю кончену! — ревів «Турок», б’ючи «Адвоката», якого збив із ніг, носаком берця під бушлат.

Той вивернувся, схопив його за ногу, й ось уже «Турок»