Юлія Ілюха - Східний синдром

— Уб’ю! — не контролюючи себе, «Адвокат» зняв автомат із запобіжника й націлив його на лежачого.

Той відкинув голову назад і затих, наче рахував на небі злизані ранком невидимі зірки. Глевким пластиліновим пальцем «Адвокат» натиснув на гачок. Коротка черга розбудила приблудних собак і бійців, які спали в будинку.

«Турок» нагріб лежачи пригорщу снігу й витер ним облич­чя. «Адвокат», якого вже роззброїли й схопили під руки, стріляв у повітря.

Розділ 1. «Адвокат»

Коли Вася Супрунчик уперше побачив Харків, то одразу вирішив залишитися тут назавжди.

Для вчорашнього випускника Рівненської школи № 4 це місто стало чимось на кшталт особистого Парижа. Хіба що з однією відмінністю: він не хотів тут помирати. Навпаки — у літньому Харкові, такому ж гарячому і м’якому, наче плавлений сир у фондю, Васі чомусь захотілося жити й любити так гостро, як може хотітися лише в сімнадцять років.

Сюди за протекцією місцевої рідні — настільки далекої, що під час першої ніякової зустрічі на Південному вокзалі родичі назвали Васю Борею, — він приїхав вступати до юридичного.

Після маленького Рівного, де з одного кінця в інший можна доїхати за півгодини, Харків здався йому величезним. Міс­то, наче гігантський спрут, розкинуло свої щупальця-дороги на десятки кілометрів, дивилося на світ мільйонами вікон, гуло розтривоженим вуликом і вдень, і вночі. Вася не помічав ні спертого вокзального повітря, ні пом’ятих п’яних бомжів, ні похмурих роздратованих облич, ні побитих ямами доріг. «Мерседес» колись загублених і тепер віднайдених у глибинах пам’яті родичів дражнив ніздрі запахом шкіряного салону, з вікон їхньої квартири в стилі «євро» виднівся сірий скелет Держпрому, і Вася раптом зрозумів, що його місце тут — у цьому чужому, але не ворожому місті. Йому захотілося влитися в це могутнє асфальтобетонне тіло, стати одним з обра­них щасливчиків, які виходять отак щоранку на балкон із видом на Держпром, смачно затягуються «Мальборо» під міцну натуральну каву і твердо знають, що життя вдалося.

Загнаним конем мчав 2000 рік, і Вася відчув, що міленіум нарешті дав йому шанс.

  ***

Вася був єдиним сином у сім’ї та мав трьох старших сестер. Його батько часто жартував, що багато тренувався, аби зробити собі сина, а виходили доньки. Дівчата на такі жарти обра­жалися, проте від цього любили Васю не менше. Сім’я у Супрун­чиків узагалі була проста, без зайвих грошей та понтів. Батько був механіком на СТО, мати працювала вчителькою мови в школі. З чотирма дітьми вони не хапали фінансових зірок із неба, але за рахунок різноманітних зв’язків із потрібними людьми якось умудрялися завжди триматися на плаву.

Слово «блат» Вася знав із дитинства. Він поза чергою йшов до лікаря, мав гарні оцінки в школі, безплатно ходив у тренажерний зал та їздив у маршрутках. Тож, коли молодший Супрунчик закінчив школу, батьки вирішили скористатися забутими родинними зв’язками в Харкові, щоб дати синові перспективну професію. При цьому думка самого Васі про його ж, Васине, майбутнє нікого не цікавила.

— Підеш на юриста, завжди буде свіжа копійка в кишені, — безапеляційно заявила мама, відклавши вбік червону ручку й зошити.

— І задниця в теплі, — погодився тато, роздивляючись свої руки з чорними прожилками мазуту, який назавжди в’ївся у шкіру й під нігті.

Вася був не проти. Він узагалі ще не визначився, чим би хотів займатися найближчі двадцять років, але думка про гроші в кишенях йому сподобалася. Юристом так юристом. Хлопця у сімнадцять років більше хвилювали дівчата, клуби та друзяки, ніж освіта, яка годуватиме його до пенсії. Відтак із порожньою головою та кількома сотнями гривень у потайній кишені сорочки майбутній юрист вирушив підкорювати Харків.

Непрості родичі, яких помітно напружували незнайомий Вася з його малознайомими рівненськими батьками, швиденько підметушились, натиснули на потрібні важелі — і хлопець із першої спроби став студентом «юрки». На цьому їхня участь у Васиній долі завершилась.

Студентське життя, а тим паче студентське життя в гуртожитку — це свято, яке приходить без запрошення, безпардонно й невідворотно. Або ти в нього вливаєшся, або воно, як скажена вантажівка з божевільним водієм, переїде тебе всіма чотирма колесами, наостанок погазувавши на розчавлених рештках. Вася старався як міг стати своїм у дош­ку для всіх, улюбленцем публіки й долі. У нього були для цього всі передумови, хоча Вася й не був ні красенем, ні мажором: спортивна фігура з виразними біцепсами, накачаними по блату в спортзалі, по-чоловічому симпатичне, але не модельне солоденько-нудотне обличчя — сірі очі, тонкі губи, ледь помітна ямочка на підборідді, — хвилясте волосся, яке стильно лежало без будь-якої укладки, гарно підвішений язик зі здатністю заговорити майже будь-кого з преподів, щомісячні кишенькові гроші, які потай одне від одного надсилали йому мати й батько.

Але була у Васі особливість, яка могла звести нанівець усі його переваги, — у російськомовному Харкові Вася вперто говорив українською, так, як навчили змалечку батьки в рідному Рівному.

Не те щоб Вася був затятим націоналістом, просто йому було зручно та звично вживати ті слова та звуки, які вилі­тали колись із ротів його предків. Власне кажучи, у такий спосіб він просто намагався спростити собі життя. Як господиня розставляє на кухні скляночки зі спеціями в послідовності, відомій лише їй одній, чи рибалка складає гачки різного розміру в окремі пластикові контейнери, наводячи лад, так і Вася упорядковував свою реальність за допомогою мови. Пісенні рядки «Нє стоіт прогібаться под ізмєнчівий мір, пусть лучше он прогньотся под нас» були життєвим кредо Васі та єдиними словами, які він вимовляв російською. Його помічали й запам’ятовували одразу, адже більшість студентів не тільки «юрки», а й усіх харківських вишів, училищ та технікумів, які вдома говорили, думали й бачили сни українською чи кумедним суржиком, переходили на ламану російську, як тільки з вікна поїзда чи автобуса показувався дороговказ «Харків». Прямісінько в транспорті проходив ментальний кордон, який жирною червоною лінією розділяв тихе провінційне минуле від бентежного «городського» тепе­рішнього та, як вони вірили, щасливого майбутнього.

Вася був інакшим. Ні здивовані погляди нових друзів, ні образливі слова, з яких «сєлюк» і «сєло нєасфальтірованноє» були найм’якшими епітетами, ні прохолодне, а подекуди й відверто вороже ставлення деяких викладачів, ні труднощі перекладу лекцій, які читалися російською, не могли збити Васю Супрунчика з його шляху. Друзі невдовзі звикли, кривдники були биті «в табло», а викладачі на семінарах все одно кривилися і ставили двійки, адже блату у викладацьких колах Харкова сім’я Супрунчиків не нажила, а впертий Вася не встигав засвоювати гігабайти інформації, які звалювалися на нього на лекціях чужою мовою, проте рішення не змінював. «Ну, з ким не буває», — говорили про нього. Хтось розводить мадагаскарських тарганів, хтось роками не чистить зуби, хтось підглядає в душі за жопатою сусідкою, а Вася у нас говорить українською. У всіх свої дивацтва.

Після першої сесії, яку Вася якимось дивом здав на трійки, на нього майже перестали звертати увагу, хіба що інколи залітний викладач короткозоро вдивлявся в аудиторію, коли із задньої парти його просили перекласти якийсь термін українською. Так принаймні в межах одного факультету Вася