Сергій Вікторович Жадан - Депеш Мод. Ще одна розмова

собою витягнуту ліву долоню, із записаним на ній номером. Двері до спальні зачинені, але Вася починає стукати.

– Що тобі?– урешті озивається звідти наш друг, схоже ми їх там від чогось відволікаємо.

– Мужик, дай телефон!– кричить Вася, наш друг замовкає, очевидно думає, чи його це питають.

Вася далі стукає.

– Ну, мужик,– кричить він,– досить трахатися, дай телефон!

– А ми й не трахаємося,– швидко говорить наш друг, двері негайно прочиняються, у них просовується гола волохата рука (ось, воно, думаю я, степан галябарда з нами), яка тримає телефон, Вася про всяк випадок просовує у двері свою ліву руку з номером, так щоби там і не сумнівалися, що телефон йому потрібен, швидко забирає апарат, за яким тягнеться довгий-довгий дріт, двері відразу ж зачиняються, і Вася йде назад.

– Зараз,– каже,– я цьому чортовому ведучому зателефоную.

– Для чого?– питаю я.

– Зараз-зараз, побачиш.– Вася ставить апарат на підлогу і, звіряючись із цифрами на лівій руці, правою починає накручувати диск, притискаючи слухавку вухом і повторюючи:– Зараз-зараз, я цьому підару…

– Це були останні новини, люб’язно перекладені й надані нам нашою лондонською редакцією. А я пропоную вам, шановні радіослухачі, зробити ще одну музичну паузу, ага,– раптом говорить ведучий,– у нас, здається, телефонний дзвоник, послухаємо, хто це?

– Усе скажу, алло,– говорить Вася.

– Алло, хто не спить такої пізньої пори. Говоріть…

– Я цьому підару зараз все скажу, зараз-зараз…

– Говоріть-говоріть, ви в ефірі…

– Там хтось є,– розгублено простягає Вася мені слухавку.

– Ну, ще б,– кажу.

– А хто це?– злякано питається Вася.

– Підар,– кажу,– якому ти все хотів сказати. Тож уперед.

– Я слухаю вас,– дещо нервово говорить ведучий, він, видно, замучився з такою роботою, ну, та має досидіти, діватися нікуди.

– Алло,– говорить Вася про всяк випадок.

– Ви в ефірі,– каже ведучий.

– Що?– не розуміє Вася.

– Говоріть-говоріть.

– Що йому сказати?– пошепки питає мене Вася.

– Не знаю,– шепочу я.– Про музику що-небудь спитай.

– Про музику?

– Про «Депеш Мод». Знаєш що-небудь про «Депеш Мод»?

– Не знаю.

– Ну, тоді взагалі що-небудь про музику. Потягни час, щоб він не зорієнтувався. Це головне.

– Добре,– напружено говорить Вася й прикладає слухавку до вуха.– Добрий вечір.

– Як вас звати?– терпеливо питає ведучий.

– Чому ви питаєте?

– Ну, я всіх питаю, коли хто дозвониться,– як вас звати.

– Точно всіх?– уточнює Вася.

– Усіх-усіх,– заспокоює його ведучий.– То як вас звати?

– Ну,– починає торгуватись Вася,– мене звати… А вас як звати?

– Мене?

– Так, вас.

– Ну, мене,– кокетує ведучий.– Та ладно, бог із ним. Що ви взагалі хотіли?

– Від кого?– знову не розуміє Вася.

– Ну, від мене.

– Що?– пошепки питається Вася в мене.

– А я знаю?– кажу я йому.– Поговори з ним про музику. Головне— потягнути час, розумієш?

– Розумію,– каже Вася.– На, сам потягни.

Він соває мені в писок слухавку, я вдихаю повітря й відчуваю, як сильно вона пахне кетчупом, так ніби її хтось довго пхав у відерце зі спеціями, кетчуп просто стікає по ній, мене відразу ж починає вивертати.

– Слухай,– кажу я Васі,– ти тут потримайся, я піду віділлю. Головне— слідкуй за мовою, не говори зайвого! Ти зрозумів? Слідкуй за мовою! Не говори зайвого! Слідкуй за мовою!– кричу я вже із сортиру.

– Алло,– нагадує про себе ведучий.– Ви там ще живі?

– Слідкуй за мовою,– похмуро говорить йому Вася.

– Прошу?

– І не говори зайвого!– додає Вася.

– То про що ви хотіли поговорити?

– Ну, не знаю,– говорить Вася,– про музику.

– Про музику?

– Так. Про «Депеш Мод».

– Чудово.

– Так?– недовірливо перепитує Вася.

– Чудово,– запевняє його ведучий.– Вам сподобалася наша програма?

– Ні,– говорить Вася.

– Чому?– питається ведучий.

– Мені,– намагається пояснити Вася,– не сподобалося про шоу-бізнес.

– Так-так,– говорить ведучий.

– Ви розумієте,– Вася довго добирає слова, тягнучи час,– я не те що не люблю шоу-бізнес, хоча, мабуть, усе-таки не люблю.

– А «Депеш Мод» ви любите?– здається, ведучий теж вирішив потягнути час.

– «Депеш Мод»?

– «Депеш Мод».

– Ні, не люблю.

– Ну, то, може, розкажете нам якусь історію?– не хоче його відпускати ведучий.

– Історію?

– Так. Яку-небудь історію.

– Добре,– погоджується Вася,– розкажіть.

– Ні,– нервує ведучий,– це ви розкажіть.

– А чому я?– насторожується Вася.

Тут і я повертаюсь.

– Що там?– показую на слухавку.

– А,– говорить Вася,– мужик історії розповідає, прикольно. Слухай,– каже він мені,– може, проведемо додому телефон, такі речі можна робити.

– То як?– озивається ведучий.– Як із історією?

Вася запитально дивиться на мене.

– Та розкажи ти йому яку-небудь історію,– шепочу я,– а то він не відчепиться.

– Про «Депеш Мод»?– питається Вася в слухавки.

– Про «Депеш Мод»,– погоджується ведучий.

– Добре,– каже Вася,– я вам можу розповісти одну історію, але вона, як би це сказати…

– Не дуже пристойна?– хихоче ведучий.

– Ні,– повільно каже Вася.– Вона просто сумна. Розказати вам сумну історію?

– Але вона про «Депеш Мод»?– про всяк випадок перепитує ведучий.

– Та про «Депеш Мод», про «Депеш Мод»,– говорить Вася,– не хвилюйтеся. Чого б це я вам розповідав не про «Депеш Мод»? Але сумна.

– Ну, гаразд,– погоджується ведучий,– давайте вашу сумну історію. Тільки щоб про «Депеш Мод»,– строго додає він.

– Да,– каже Вася,– про «Депеш Мод». Я коли вчився в десятому класі, у Черкасах, то в мене був друг, ну, не так щоб друг, скоріше просто однокласник, розумієте?

– Розумію,– просто каже ведучий.

– І він, у принципі, нормальний чувак був, нічим таким особливим не вирізнявся, ви розумієте, про що я?

– …

– Але в нього фішка була.

– Фішка?

– Ну, да— фішка. Він, розумієте, як би це сказати, ось ви тут говорили— шоу-бізнес, шоу-бізнес, платинові діла й так далі, ну, коротше, ми всі тоді слухали «Депеш Мод»…

– О,– радісно озивається ведучий, схоже він кровно зацікавлений у публічній любові до «Депеш Мод».

– Збирали їхні записи, фотки, плакати, пам’ятаєте?

– Так-так-так,– радісно квакає ведучий.

– І ось хтось із нас, я вже не пам’ятаю, хто саме, подарував йому на день народження плакат Гехана,