Сергій Вікторович Жадан - Депеш Мод. Ще одна розмова

пам’ятати, що вона не працює через хворих, а не через здорових. Але добре, будемо вважати, що відповів. І тепер плавно спробуємо перейти від політики до естетики. Оце твоє захоплення «індастріалом». Людині з такого містечка, як моє, важко уявити, як можна любити краєвиди з тракторними заводами. А ти з того витягуєш вельми ліричні пасажі.

Просто я вірю в людський геній і прогрес. Відповідно, в мене завжди викликають довіру сліди людської діяльності, заповнений простір. І навпаки: порожнеча вганяє мене в депресію. Навіть якщо вона екологічно чиста. Уся справа в оптиці. Коротше, мені подобаються предмети, подобається залізо, подобається осмислена діяльність. А що може бути осмисленішим за тракторний завод?

Не знаю. Може, танковий? У кожному разі поведінку твоїх героїв— Комуніста, Чапая, Собаки Павлова— осмисленою важко назвати. До слова, наскільки ця «хвороба лівизни» притаманна особисто тобі? І як твоя лівизна еволюціонує в часі?

Моя лівизна гармонійно еволюціонує разом із лібералізацією українського суспільства. Себто загострюється й поглиблюється. Настільки поглиблюється, що її далеко не всі помічають. Що мене в цілому влаштовує: я не люблю політиканства, я просто дотримуюсь своїх поглядів та переконань.

Не дуже зрозуміло: лібералізація українського суспільства— це для тебе добре чи погано?

Для мене особисто байдуже— я безробітний, відповідно, й на пенсію не збираюсь. А ось для українського суспільства, переконаний, це дуже серйозне випробування. До якого воно, суспільство, підозрюю, не надто готове. Оскільки про нього, суспільство, в цьому випадку будуть думати в останню чергу.

А по який бік барикади, чи то пак уже лінії фронту перебувають сьогодні твої герої?

Підозрюю, що по різні боки. Так, як і в житті. Ліві— вони ж бувають різні. Принаймні мені трапляються дуже різні, неочікувано різні. Хоча— ще раз— уся ця лівизна персонажів книги суто зовнішня, показова, навряд чи про неї слід говорити серйозно. Це як антисемітизм Собаки Павлова. У цьому всьому є панківський протест і панківська поза. І панківський, знову ж таки, інфантилізм.

А ще в мені якесь зачудування завжди викликають твої жіночо-дівочі персонажі. Симпатичні, але вічно якісь прибацані. Лише з такими маєш справу в житті?

Ну, скажімо, таке про них залишається враження. Головне— що симпатичні.

Певно, всі, хто читав «Депеш Мод», звертали увагу на кілька пророчих моментів. Зокрема— на заклик до товаришів зробити коктейль Молотова, бо всі бомби поділяються на ті, які кидаємо ми, і ті, які кидають в нас.

У мене під час перекладів щоразу проблеми з цим уривком. Німці так і не пропустили його. А росіяни пропустили, хоча спочатку боялись. До речі, там реальне співвідношення інгредієнтів, мушу зізнатись. Книга ж писалась після «України без Кучми», напередодні виборів 2004-го, у повітрі висіли лють і потреба боротьби. Нині всі тодішні уявлення про коктейлі виглядають, звісно, дитячими й наївними. Життя значно непередбачуваніше за літературу.

А проте товаришів із Донецького обкому партії ти передбачив. Із їхніми геніальними розробками ЗРЯ і ПиХ, які в тезовому викладі полягають у тому, що все треба розікрасти і жити собі на втіху шістдесят сім років, а там, може, щось придумається. Це ти так фантазував чи справді бачив, до чого все котиться? Тобто до того, що колись доведеться кидати коктейлі у товаришів із Донецького обкому?

Я просто цікавився революційними практиками і практиками автономного самоврядування. Мені здається, щось подібне нині справді відбувається на окупованих територіях— просто проїдаються ресурси. Або розкрадаються. Вичерпуються, одне слово. Інша річ— що робити потім. Ось у романі на це відповіді немає. Але там головним героям по вісімнадцять-дев’ятнадцять років, їм ще можна багато чого пробачити. А ось як бути з дорослими й повнолітніми адептами «незалежних республік»? Що в них із політекономією та діаматом?

Власне, про це я і хотів тебе запитати: що у них із головою і як нам з ними бути? У сенсі – як нам з ними бути разом і що з ними всіма робити?

Ну, не факт, що ці адепти самі хочуть бути з нами разом. У них свій окремий шлях, і дуже сподіваюсь, що цей шлях із нашим перетинатись не буде. В будь-якому разі, слабко собі уявляю, як би ці шляхи перетинались. Інша річ, що адептів зазвичай не так багато. Адепти зазвичай складають агресивну меншість, яка розсмоктується за першої-ліпшої небезпеки для її життєдіяльності. А лишаються натомість люди, які адептами зовсім не є, які є просто людьми, яким потрібно допомогти, яких потрібно нагодувати, яких варто підтримати.

У феєричній сцені про гурт «Депеш Мод» і галябарду твій оповідач раптом виголошує сумний монолог, мовляв, усе одно це нічим хорошим не закінчиться, бо там, попереду, просто не може бути нічого хорошого…

У вісімнадцять років людина й не може інакше сказати. Вісімнадцять років – ідеальний вік для зневіри та розпуки, ідеальний час для того, аби ненавидіти світ і не бачити жодних перспектив. Потім людина знаходить хорошу роботу, одружується, народжує дітей і перестає бути собою. Відповідно, в неї просто немає часу на такі дурниці, як розпач і зневіра.

Так, але нам з тобою вже не по вісімнадцять. І я питаю загалом: що чекає на Україну, на нас усіх?

На нас чекає те, що ми всі заслужили. І добре, й не надто. Головне – нічого не боятись.