Сергій Вікторович Жадан - Депеш Мод. Ще одна розмова

Ведучий знову радісно квакає.

– І ось він, розумієте, він, у принципі, нормальний був чувак, але він повісив у себе в сортирі цей плакат і почав дрочити на Гехана, уявляєте?

– Як дрочити?– розгублено питається ведучий. Схоже, він не чекав, що історія буде аж настільки сумною.

– Ну, так,– Вася не знає, як йому по телефону показати,– почав онанувати на плакат Гехана, уявляєте?

– Який жах,– каже ведучий.– А ви пробували пояснити йому, що цього не можна робити?

– Пробували,– каже Вася,– але в нього фішка була, розумієте? Він цього навіть не приховував— приходив зі школи, кидав портфеля в коридорі— і в сортир.

– А ви?

– Ми— ні.

– Ні, я не про це.

– А, ну що ми? Ми думали, може, чувак так музику любить, може, йому цей ваш «Депеш Мод» так подобається, що він стриматися не може. У принципі, що ж поганого, погодьтеся.

– Хрррррррррр,– хрипить ведучий.

– Але, розумієте, у чому річ,– ми йому на якесь наступне свято принесли записи «Депеш Мод», думали, він зрадіє, подякує. А він, знаєте, що? Він увімкнув ці записи й говорить— що за гівно ви принесли? Та це ж, кажемо, той чувак, на якого ти дрочиш щодня, це він співає. Тобі що, питаємо, не подобається? Ні,– каже він,– не подобається. І вимкнув магнітофон. І більше ніколи «Депеш Мод» не слухав. Уявляєте?

– Да,– розгублено говорить ведучий. Відчувається, що він перевів би розмову на щось інше, але на що ж ти її після цього всього переведеш.– Ну, а далі що було?– питається він урешті.

– З ким?– не розуміє Вася.

– Ну, з цим вашим дрочуном… перепрошую— з другом вашим.

– Пішов у бізнес,– коротко каже Вася,– відкрив у Черкасах мережу аптек. Торгував тромадолом. Рік тому помер від діабету.

– Дрочити менше треба,– злісно каже ведучий.

На якийсь час западає мовчанка. Кожен думає про своє. У ведучого, схоже, свого було не так багато, бо він перший не втримується.

– Ось таку повчальну історію, шановні радіослухачі, розповів нам наш опівнічний незнайомець. Але мушу сказати, що сьогодні цей ваш знайомий,– чуєте?– сьогодні він навряд чи зважився б на такий крок.

– Це ще чому?– ображено питається Вася.

– Ну, хоча б тому, що нині й Гехан уже не той, аби на нього, як ви тут нам розповідали, онанувати.

– Ви про що?

– Ну, Гехан сильно змінився. Він змінив імідж.

– Що?

– Ну, зовнішність.

– Чуєш?– Вася знову розгублено соває мені в писок слухавку.– Він каже, що Гехан змінився.

– Спитай, чи сильно,– раджу я.

– І що,– говорить Вася у слухавку,– сильно змінився?

– Так, не повірите, старі прихильники його не пізнають. Говорять, це в нього від героїну.

– У нього що,– питає Вася,– щось відвалилося?

– Навпаки,– радісно говорить ведучий.

Вася розпачливо дивиться на мене. «Ой, бля»,– думаю.

– У нього щось виросло?

– Так!– переможно вигукує ведучий.

– Що?– питається Вася.

– Здогадайтеся.

– Рука?

– Ні, не рука.

– Нога,– починає гадати Вася.

– Ні, не нога!

– Навіть думати про це не хочу.

– Борода!– вигукує ведучий, витримавши ефектну паузу.

Васю пересмикує.

– І що— велика борода?

– Нормальна.

– І на кого… перепрошую— на кого він тепер схожий?

– Ну, не знаю,– дещо манірно говорить ведучий,– дивлячись із ким порівнювати. Ось кого із відомих осіб з бородою ви знаєте?

– Санта Клауса,– говорить Вася.

– Ну, ні,– ображається ведучий.– Я вам говорю про реальних осіб. Про тих, хто насправді є.

– А Санта Клауса що— немає?

– Немає, звичайно.

– Да, мужик?– єхидно говорить Вася.– Це ти сам придумав?

– Що придумав?– не розуміє ведучий.

– Про Санта Клауса. Це ж придумати таке треба— Санта Клауса немає. Це, скоріше, тебе з твоїм довбаним радіо й усіма монгольськими міліціонерами, разом узятими, немає.

– Якими міліціонерами?– не розуміє ведучий.

– Монгольськими,– говорить Вася.

По той бік ефіру западає важка пауза. Я показую Васі— мовляв, дай мені слухавку, дай я спробую, а то в тебе щось не виходить, що ти зачепився за цього Санта Клауса, ну, не знає чувак, що є Санта Клаус, що ж тепер, може, він старовір який-небудь, може, у нього дитинство важке було, може, у нього тато офіцер і мама вчителька математики, а ти його грузиш, дай сюди слухавку, коротше.

– Алло,– кажу я,– ви мене чуєте?

– Так,– жваво реагує ведучий,– а ви мене?

– Уже другу годину,– кажу.– Тут мій друг, на жаль, відійшов і не зміг до кінця дослухати вашу захопливу розповідь. Так що там у нас із Дейвом? На кого він тепер схожий?

– Ага,– говорить ведучий, схоже, він навіть не зауважив, що з ним говорить хтось інший,– ну, називайте далі відомих бороданів.

– Лев Давидович Троцький,– кажу я, подумавши.– Чи, може, ви скажете, що Троцького теж немає?

– Ні,– знічено каже ведучий,– чого ж— Троцький є.

– Ага, бачите,– кажу,– усе-таки хоч щось святе для вас лишилося.

– Так,– говорить ведучий,– лишилося. Але Дейв на нього не схожий.

– Не схожий?

– Анітрішечки.

– «Зі зі топ»,– кажу.

– Мимо.

– Ну, добре,– кажу.– Кастро.

– Що?

– Кастро. Фідель Кастро. Схожий він на Фіделя?

– На Фіделя? Так,– говорить врешті ведучий,– на Фіделя трішки схожий. На молодого, звичайно ж,– відразу поправляється він.– Так, на молодого Фіделя— трішки схожий. Я тут нещодавно дивився відеозапис їхнього концерту— нам колеги передали із лондонської редакції, і ось він там справді— чимось нагадує молодого Фіделя. Фантастичне видовище, ви уявляєте— збираються кілька десятків тисяч прихильників «Депеш Мод», а до них виходить Фідель і починає співати голосом Гехана. Уявляєте?

– Знаєте,– кажу я, помовчавши, я загалом розумію, що він, очевидно, старший за мене, я, як правило, намагаюсь нормально з людьми розмовляти, ну, але тут мужик таке говорить.– Знаєте,– кажу я,– ви такого нам не говоріть. І знаєте чому?

– Чому?– розгублено питається ведучий.

– Тому,– продовжую я,– що ми ось тут вас чесно слухали-слухали, ми, в принципі, послухали все— і про моряків, і про поліцію, і про скатів.

– Про скатів?– не розуміє ведучий.

– Ага— і про електричних скатів. Але не говоріть нам про Фіделя. І знаєте чому?

– Чому?– знову питається ведучий.

– Тому що