Сергій Вікторович Жадан - Депеш Мод. Ще одна розмова

відразу ж беруться до справи степан галябарда,– бачу вас як на долоні,– всі ви па-ра-рам смутком оповиті і від сліз трішечки солоні». «Трішечки, трішечки»,– незадоволено затягує хор.

«Трішечки солоні,– думаю я,– це добре чи погано? Мабуть, все-таки погано, було б краще, якби їх нормально посолили, якщо я все вірно розумію».

– Да,– говорить Вася.– Ну й жуки.

– Де жуки?– не розумію я.– Ти про що?

– Про маму.

– Що про маму?

– Захавали маму,– задоволено каже Вася, так ніби підтвердились якісь його підозри щодо цього світу.

– Хто захавав?

– Ну, ці— степан галябарда.

– Та ладно. Це ж вони так просто.

– Нічого не просто. Чуєш, що кажуть— трішечки солоні.

«Па-ра-рам лиш устами до вас торкнуся»,– продовжують степан галябарда…

– Смакуюсь, гади,– коментує Вася.

– Перестань,– кажу.– Це просто смішно.

– Устами,– говорить Вася.– Торкнуся. Гурмани хрінові.

– Перестань. Вони ж про інше.

– Да? І про що? Захавали свою велику монгольську маму, а ти кажеш— про інше.

– Да ніхто їхню маму не хавав. Як ти взагалі це собі уявляєш? Як можна очі їсти? Ось як очі їдять?

– Мамині?– перепитує Вася.

– Які мамині? Мамині очі ніхто не їсть,– нервую я.

– Степан галябарда— їдять,– наполягає Вася.

– Ну, гаразд,– погоджуюсь.– Хай мамині. Але краще все-таки не мамині. Там, очі тварин, наприклад, як їдять? Або риб’ячі очі?

– У риб маленькі очі, їх ніяк не їдять,– говорить Вася.

– Це в маленьких риб маленькі. А у великих— великі. В акул, наприклад.

– Акули— це не риби.

– А хто це, по-твоєму?

– По-моєму, це не риби.

Я легко погоджуюсь, усяке може бути— можливо, у його персональній картині світу акули— це не риби, чому я маю переконувати його в чомусь зворотньому.

– Ну, добре,– кажу,– добре. Хай не акули. Ну, ці, як їх? Скати!

– Скати?– недовірливо питається Вася.

– Так,– кажу.– Скати. Як їхні очі готуються?

– У них немає очей.

– Як немає?

– Так. Немає. Вони живуть на такій глибині, де світло розсіюється, й очі їм не потрібні.

– А як же вони рухаються?

– Хто?

– Скати. Електричні.

– А вони не рухаються.

– Як це не рухаються? А що ж вони жеруть?

– Планктон.

– Планктон?

– Планктон. Планктон теж не рухається. І скати не рухаються. Так вони й живуть.

– Ну, добре,– кажу я знову,– добре. А як вони трахаються?

– Хто? Скати?

– Так,– кажу.– Електричні скати.

– Навпомацки,– каже Вася.

Я пробую собі уявити статевий акт електричних скатів. Виходить кошмарно— по-перше, у воді, по-друге, навпомацки, а по-третє— тебе при цьому весь час б’є струмом!

– Очі, мабуть, маринують,– говорю я, подумавши.– Закатують у банки й продають, як консерви.

– Ага,– каже Вася.– Уявляєш, у них в Улан-Уде, у гастрономах, мабуть, можна купити консерви, на яких по-монгольськи написано: «Очі мамині. Мариновані».

– Да,– кажу,– а внизу, дрібніше, дописано— «трішечки солоні».

«А для тих, хто цієї пізньої години ще й досі не спить, ми продовжуємо нашу розповідь про стрімкий злет родинного дуету “Депеш Мод”. У лютому цього року вийшов новий сингл колективу “І feel you”, у якому, зокрема, говориться:

I feel you

Your sun it shines

I feel you

Within my mind

You take me there

You take me where

The kingdom comes

You take me to

And lead me through Babylon, -

що приблизно перекладається так: “Прости мені, мамо, блудному синові, я вже далеко не той, яким був тоді, за часів нашого безтурботного дитинства, зла центробіжна сила наркоманії та педерастії засмоктала мене у свої глибини, і життя моє— російська рулетка, без кінця і початку. Але,– продовжує ведучий, очевидно, уже від себе,– я вірю, мамо, що ми ще зустрінемося в нашому старому доброму Ольстері і надаємо разом,– ти чуєш, мамо?– обов’язково разом,– надаємо по задниці факін-католицьким окупантам, намотаємо їхні язики й геніталії на могутній маховик ірландської суспільної думки, як того прагнув наш нещасний батько— вирлоокий Бен, і як того вчив товариш Троцький Лев Давидович, і як до того закликав нас святий Дейв й непорочна діва— стара партизанська курва!»– Ведучий робить паузу, очевидно, думає, чи не запустити йому ще раз степана галябарду, гуляти так гуляти, але врешті обламується й говорить далі:– Уже сьогодні, з дистанції стількох років, можна сказати, що творча доля колективу склалася якнайліпшим чином і що подібній музичній кар’єрі можна лише позаздрити— гурт і далі успішно гастролює, випускає час від часу нові альбоми, які миттєво опиняються на вершинах найрізноманітніших хіт-парадів, горопаха Дейв благополучно сидить на героїні й злазити з нього не збирається, та й навіщо, дорогі радіослухачі, йому з нього злазити? Було б у вас,– говорить ведучий,– стільки бабла, ви б теж ні про що, крім героїну, не думали. Сиділи б, і втикали, і срати хотіли б на кризу духовності й падіння валового продукту, бо на хріна тобі валовий продукт, якщо ти вже зранку заряджений і точно знаєш, що на вечір у тебе теж щось є, сиди собі втикай, ні про що не думай, а тут їбошишся-їбошишся, гнеш хребет на цих гандонів жирних, які вчать тебе, як тобі жити, наживаєш геморой на їхньому довбаному радіо, й жодна тобі сука не подякує, одні мудаки навколо, мудаки й придурки, текст, суки, нормально перекласти не можуть, сидять у своєму траханому Лондоні, на своєму, блядь, Туманному Альбіоні й не можуть нормально перекласти текст про цю довбану білявку Мартін Гор, що за білявка така? Трахав я таких білявок, костюма немає нормального, у гості вже кілька років не ходив, зуби, сука, гниють, а ця падла на героїні, разом зі своєю білявкою, сука, ненавиджу, падла, це була програма “Музична толока”, і я її ведучий хрррррр хрррррр, дякую вам, шановні радіослухачі, що були цієї пізньої години з нами, і хай вам завжди всміхається доля.

А наш молодіжний канал продовжує свою роботу, і, якщо ви маєте що сказати, можете зробити це за телефоном хррр хр хр».

– Записую,– раптом говорить Вася,– стоп: записую.

Він справді дістає з кишені джинсів покусану кулькову ручку й пише собі на лівій долоні номер.

– Для чого це тобі?– дивуюсь.– Перестань, тут і телефону, мабуть, немає.

– Як це немає?– говорить Вася, устає й нетвердо ступає в бік спальні, тримаючи перед