Дроянда - Ненавиджу тебе, директоре… але люблю, Дроянда

Настю привезли зі знепритомленням. Після вчорашніх емоцій, стресу через Марину, ранкової розмови й дзвінків — її тіло не витримало.

— Зневоднення, перевтома, нервове виснаження, — сказав лікар. — Їй треба повний спокій, мінімум стресів. І жодного офісу. Принаймні два тижні.

Влад ішов коридором, як лев у клітці.
— Як я допустив?.. — шепотів сам до себе.
Він не відходив від дверей палати.

Раптом коридор наповнився знайомими голосами:

— Настя?!
— Де моя донька?!
— Сестро, ми тут!
— Влад, що сталося?!

Це були тато Олександр, мама Ірина, брати Микита та Артур. Всі — напружені, схвильовані.

Влад вийшов їм назустріч.
— Вона вже краще. Спить. Але… не знепритомніла б, якби не через мене…

Олександр підійшов ближче. Його погляд був жорстким… але потім, на подив усіх, він поклав руку Владові на плече:

— Влад… Ти тут. Це головне. Але тепер — слухай уважно.

— Ми тобі довірили найцінніше, що маємо — нашу доньку. Тепер твоя черга: довести, що вона в надійних руках.

Мама Ірина вже сиділа біля Насті, тримаючи її за руку.

— Як вона? — Микита тихо.
— Спить, але щось тихенько шепоче… Влад… — відповіла Ірина.

Артур глянув на Влада:

— Якщо вона знову плакатиме через тебе…
— …Тоді я сам не пробачу собі, — твердо відповів Влад.

Усі мовчали кілька хвилин. І тільки монітор із серцебиттям тихо пікав.

І тут… Настя трохи відкрила очі:

— Влад… тату… мамо?.. — прошепотіла. — А ви всі тут?

Всі кинулись до неї.

— Ми тут, мала. Все добре. — обійняв її тато.

Влад узяв її за руку:

— Ти мене налякала.

— І ти… мені потрібен, Влад. Ніхто більше, розумієш?.. — прошепотіла вона, втомлено усміхаючись.

Коридор лікарні стишився. Настю перевели у палату для спостереження. Влад сидів поруч, тримаючи її за руку. Микита й Артур вийшли провітритись. Ірина з Олександром пішли поговорити з лікарем.

Через кілька хвилин у палату повернувся лікар, серйозний, але трохи… збентежений.

— Пане Владиславе, — він глянув на нього, а потім на Настю. — Ви — її найближчий контакт?

Влад кивнув.

— Тоді… у нас є результати всіх обстежень. Стан стабільний, перевтома та зневоднення — це одна справа. Але… є ще один нюанс.

Настя злегка підвела голову:

— Що?.. Щось серйозне?..

— Не зовсім, — лікар ледь всміхнувся. — Навпаки. Але це вимагає певного ставлення.

Він поклав на стіл конверт із результатами і вимовив:

— Пані Насте, ви — вагітні.

Пауза. Тиша розлилась, наче час зупинився.

Настя розширила очі.

— Що?..

Влад завмер.

— Вибачте, повторіть…

— Все правильно. Термін — орієнтовно 5-6 тижнів. Ми зробили кілька тестів для підтвердження. Це не помилка.

Настя поклала руку на живіт, ще не розуміючи до кінця. А потім… подивилась на Влада.

Влад мовчав ще кілька секунд. А потім просто став на коліна біля ліжка, взяв її долоню і притис до губ.

— Ти… Ти дала мені все. І тепер ще й… наше маля?..

В її очах блищали сльози. Але не від болю. Від чогось глибшого.

— Ти радий?.. — прошепотіла вона.

Він всміхнувся, з тремтячим поглядом:

— Радіти — це нічого не сказати. Настя, я... вже тебе кохав. А тепер — люблю ще більше. Нас двох. Ні — нас трьох.

І тоді двері знову відчинились — увійшли мама, тато, Микита і Артур.

— Ну як там?.. — почав Микита, але зупинився, побачивши обличчя Насті.

І вона, усміхаючись крізь сльози, прошепотіла:

— Я... стану мамою.

У кімнаті запанувала тиша. Важка, мов перед грозою. Усі погляди — на Настю, яка лежала в ліжку, й на Влада, що тримав її за руку, стоячи на колінах.

— Я... стану мамою, — повторила вона тихо, але твердо.

Микита першим отямився. Він широко розплющив очі, наче не міг повірити почутому:

— Почекайте… Ти що... реально?.. Малюк?.. — Він перевів погляд на Влада, потім на Настю і... просто сів на стілець.

— Тепер зрозуміло, чому ти така "втомлена", — буркнув Артур, а потім раптом встав і... підійшов до Влада, пильно глянувши йому в очі. — Ти серйозно готовий до цього?.. Не втечеш?

Влад піднявся з колін і твердо відповів:

— Я не просто готовий. Я вже тут. І залишусь.

Артур, як старший брат, хотів щось ще додати, але глянув на Настю, яка виглядала водночас тендітною і дуже сильною — і лише кивнув:

— Гаразд. Але якщо ти хоч раз її образиш — згадаєш, що ми з Микитою маємо гарну пам’ять і тренуємось регулярно.

Ірина, мама Насті, затулила рота рукою, а потім — несподівано ніжно усміхнулася. Підійшла до доньки, погладила її по волоссю:

— Моє дівчатко… — сльоза скотилась щокою. — Ти вже така доросла… Але, знаєш що?.. Ти будеш найкращою мамою. Як і я — бабусею, хоч і рано, ха-ха...

Олександр, батько, стояв мовчки. Він довго дивився на Настю. Потім на Влада. Підійшов до нього, чоловіче, спокійно — і просто простягнув руку:

— Вітаю. Вітаю в родині. Але, Влад... тепер у твоїх руках не просто моя донька. А моя донька і мій онук. Це вже серйозніше, ніж всі ваші офісні гри.

Влад міцно потиснув його руку:

— Обіцяю. Я зроблю все, щоб вона була щаслива.

І тоді Настя прошепотіла:

— У нас буде… малюк.

Микита встав зі стільця, підійшов і просто притис її до себе, обережно:

— Я ще не встиг захистити тебе від підлітків у офісі, а тепер вже маю захищати племінника? Ну ви швидкі...

— Племінницю! — всміхнулася Настя, — або… хто знає?

Катя саме написала повідомлення Микиті, яке він зачитав уголос: