Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан

приземлившись на сідниці. Тож внизу він опинився майже одночасно з професором.

— Кмітливо, — сказав той. — Ви не могли скористатися ногами?

Вільною рукою інтерн потер постраждалі сідниці, іншою тримаючи крила й фюзеляж «Пінґа-903».

Вони спустилися до кінця, опинившися врешті на першому поверсі. За стійкою Піппо методично спустошував пляшку «Турина».

— Привіт! — сказав професор.

— Добрий день, патроне, — сказав Піппо.

— Як справи посуваються?

— Амаполіс викидає мене на вулицю.

— Не може бути!

— Він мене екстеріоризує. З великої літери. Направду.

— Він тебе експропріює.

— Ага, він так і казав, — підтвердив Піпетка. — Він мене екстеріоризує.

— Що робитимеш?

— Ех, не знаю я. Мені тепер хіба місце на смітнику лишається. Усе скінчено, складаю лапки.

— Але цей тип ще той ідіот, — сказав Жуйрук.

Інтерн демонстрував ознаки нетерпіння.

— Ми будемо запускати цей літак?

— Підеш з нами, Піпетко? — запропонував Жуйрук.

— Ех, та мені начхати на цей рохкий літак!

— У такому разі до побачення, — сказав Жуйрук.

— До побачення, патроне. Він прекрасний, мов вишня, цей ваш літак.

Жуйрук вийшов, а за ним й інтерн.

— Коли можна буде її побачити? — запитав він.

— Кого?

— Ту красуню.

— Ох, як же ви мені набридли, — сказав Жуйрук. — Ідемо запускати цей літак — і все на тому.

— От дідько, — не витримав інтерн. — Спершу ви мене зваблюєте спокусливими картинками, а потім гоп — і нічого нема. Який ви черствий!

— А ви?

— Я і так знаю, що я такий, — сказав інтерн. — Ми тут уже три тижні. І за весь цей час я цього не робив жодного разу, розумієте!

— Справді? — відказав Жуйрук. — Навіть з дружинами технічних виконавців? Що ж ви робите в санчастині ранками, поки я сплю?

— Я там того... — не завершив інтерн.

Жуйрук поглянув на нього, спершу не розуміючи, а потім розреготався.

— Овва! — вигукнув він. — Отже ви самі собі. Як кумедно!.. От чому у вас поганий настрій!..

— Ви так вважаєте? — трохи збентежено запитав інтерн.

— Звісно. Це дуже шкідливо.

— Отакої! — здивувався інтерн. — Отже, ви ніколи цього не робили, чи не так?

— Сам — ніколи, — відповів Жуйрук.

Інтерн замовк, бо перехоплювало віддих при підйомі на високу дюну. Жуйрук знову розреготався.

— Що таке? — запитав інтерн.

— Нічого. Просто я уявив, який у вас тоді мав бути вираз обличчя.

Він так сміявся, що аж звалився в пісок. З очей йому бризнули великі сльози, а голос здушився у тріумфальне завивання. Інтерн відвернувся з невдоволеним виглядом, поклав додолу складники літака й заходився, ставши на коліна, прилаштовувати їх один до одного. Жуйрук потроху заспокоювався.

— А ви все ж маєте поганий вигляд.

— Ви певні?

Інтерн непокоївся дедалі більше.

— Цілком певен. Знаєте, ви не перший.

— Я думав... — пробелькотів інтерн. Він втупився в крила й кабіну літака. — Тобто ви вважаєте, що інші вже це робили до мене?

— Безумовно.

— Це очікувано, я теж так думав, — сказав інтерн. — Але хіба в таких самих умовах? У пустелі, бо там нема жінок?

— Безсумнівно, — запевнив Жуйрук. — А ви думаєте, що символ святого Симеона Стовпника[43] означає щось інше? Ця його колона? Цей тип весь час переймався своєю колоною? Це ж очевидно! Ви ж студіювали Фройда, я припускаю?

— Та ні, — відповів інтерн. — Він давно застарів, зрозумійте! Тепер хіба розумово відсталі вірять у такі штуки.

— Це одне, — сказав Жуйрук, — а стовп — зовсім інше. Хай там що, а існують репрезентації й трансфери, як кажуть філософи, а також комплекси й витіснення, і онанізм теж — у вашому конкретному випадку.

— Зараз, очевидно, ви мені скажете, що я лише нещасний недоумок.

— Та ні, — сказав Жуйрук. — Ви не надто розумний, ото й усе. Це можна вибачити.

Тим часом інтерн прилаштував крила до фюзеляжу й зі смаком припасовував хвостове оперення. Він зупинився на мить, аби обміркувати Жуйрукові слова.

— Але ви? — запитав він. — Як ви це робите?

— Як я роблю що?

— Я не знаю.

— Це дуже туманне запитання, — сказав Жуйрук. — Я б навіть сказав, таке туманне, що межує з нетактовністю.

— Я не хотів вас образити, — запевнив інтерн.

— Ох, та це я знаю. Але у вас дар лізти не у свої справи.

— Мені було краще там, — сказав інтерн.

— Мені теж, — сказав Жуйрук.

— У мене хандра.

— Минеться. Це все пісок.

— Це не пісок. Мені не вистачає медсестер, інтернів, хворих.

— І стільців, чи не так? — в’їдливо додав Жуйрук.

Інтерн похитав головою, і вираз гіркоти плямами виступив на його обличчі.

— Ви все моє життя цим мені докорятимете?

— Це довго не триватиме, — відказав Жуйрук. — До старості ви не доживете. У вас надто шкідливі звички.

Інтерн завагався, відкрив був рота, але закрив, так нічого й не промовивши. Він узявся смикати циліндр і мотор. Жуйрук побачив, що інтерн підскочив і подивився на свою руку так само, як півгодини тому: велика діра кровила на його долоні. Він повернувся до Жуйрука. Він не плакав, але зблід, а губи його позеленіли.

— Він мене вкусив... — пробелькотів він.

— Що ще ви йому такого зробили? — запитав Жуйрук.

— Та нічого. — відповів інтерн і поставив літака на пісок. — Боляче.

— Покажіть, що там у вас.

Він простягнув руку.

— Дайте мені вашу хусточку, — сказав Жуйрук.

Інтерн подав свою огидну ганчірку, і Жуйрук сяк-так перев’язав йому руку, демонструючи ознаки підкресленої відрази.

— Ну як?

— Нічого, — сказав інтерн.

— Я сам його запущу, — сказав професор.

Він підібрав літак і спритно запустив мотор.

— Обхопіть мене за талію!.. — крикнув він інтернові, перекриваючи шум мотора.

Інтерн схопив його обома руками. Професор відреґулював вхідний клапан, і ґвинт закрутився так швидко, що краї лопатей стали забарвлюватися у тьмяно-червоний колір. Інтерн учепився в Жуй-рука, що хитався від лютого вихору, який підняла модель.

— Запускаю, — повідомив Жуйрук.

«Пінґ-903» вирвався, наче куля, й за кілька секунд зник з виду. Вражений студент послабив