Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан

— Археологів кухар, — сказав Амадіс. — Милий хлопець цей Дюпон, але ще та шльондра!

— А! Розумію, про кого ви.

— Ні, — заперечив Амадіс. — Ви плутаєте з Сальє. Сальє огидний.

— Проте... — сказав Анжель.

— Та ні. Сальє справді гидкий. Проте він був одружений.

— Зрозуміло.

— Ви заледве мене витримуєте, чи не так? — запитав Амадіс.

Анжель не відповів.

— Я і так знаю. Вам ніяково. Знаєте, я не маю звички звірятися невідомо кому, але зізнаюся вам, що я цілком усвідомлюю, що ви всі про мене думаєте.

— І що з того? — запитав Анжель.

— А те, що мені начхати, — відповів Амадіс. — Я педераст, і що ви тут вдієте?

— Я нічого й не збираюся вдіювати, — сказав Анжель. — У певному сенсі це навіть краще.

— Через Рошель?

— Так, — підтвердив Анжель, — через Рошель. Мене влаштовує, що ви до неї не залицяєтеся.

— Тому що я спокусливий? — запитав Амадіс.

— Ні, — сказав Анжель. — Ви жахливий, але ви начальник.

— Якось дивно ви її любите, — зазначив Амадіс.

— Я знаю, яка вона. Любов не заважає мені її бачити.

— Як ви можете любити жінку? — запитав Амадіс. Здавалося, він говорить сам до себе. — Це незбагненно! М’які в усіх місцях. І ці їхні вологі складки. Він здригнувся. — Жах.

Анжель розсміявся.

— Власне, — провадив Амадіс, — давайте так. Не попереджайте поки Анну про урізання зарплати. Кажу вам це конфіденційно. Як жінка чоловікові.

— Дякую, — відповів Анжель. — То ви не знаєте, коли привезуть гроші?

— Не знаю. Сам чекаю.

— Гаразд.

Анжель опустив голову, глянув на свої ноги, не побачив у них нічого особливого й знову підняв голову.

— До побачення, — сказав він.

— До побачення, — сказав Амадіс. — Не думайте про Рошель. Анжель вийшов, але відразу повернувся.

— А де вона?

— Я відправив її на зупинку 975-го за пошту.

— Добре, — сказав Анжель.

Він вийшов з кімнати, зачинивши двері.

VI

Чому цей вид інваріантності не піддали традиційному тензорному аналізу?

Дж. Вітроу, «Структура Всесвіту», видавництво «Ґаллімар», с. 144

— Готово! — повідомив інтерн.

— Крутіть! — віддав команду Жуйрук.

Енергійним жестом інтерн запустив ґвинт з міцного дерева. Мотор чхнув, видав гидку відрижку, і ґвинт пішов у зворотний бік. В інтерна вирвався пронизливий крик, і він схопився лівою рукою за праву.

— Отак! — сказав Жуйрук. — Я ж вам казав пильнувати.

— Ім’я Господа! — кричав інтерн. — Ім’я Господа імені Господа дідькового імені! Як же воно жахнуло!

— Покажіть-но.

Інтерн простягнув руку. Ніготь на вказівному пальці був повністю чорний.

— Нічого страшного, — сказав Жуйрук. — Палець на місці. До наступного разу.

— Ой ні.

— Так-так, — відказав Жуйрук. — Тож пильнуйте.

— Але я пильную, — сказав інтерн. — Я ні на хвилинку не втрачаю пильності, це цей ім’я Господа дідькового імені мотор весь час зазіхає на мої лапки. Він мені в печінках сидить!

— Якби ви не зробили те, що ви зробили... — повчально мовив професор.

— Ох, знову цей стілець, скільки можна.

— Гаразд.

Жуйрук відступив, зібрався з силами й запустив інтернові прямісінько в щелепу.

— Ох!.. — простогнав той.

— Рука більше не турбує, чи не так?

— Р-р-р... — відгукнувся інтерн.

Здавалося, він готовий вкусити.

— Крутіть! — наказав Жуйрук.

Інтерн припинив ричати й заплакав.

— О ні! — вигукнув Жуйрук. — Досить! Ви весь час рюмсаєте, і немає цьому ні кінця ні краю! Це вже стає божевіллям. Дайте мені спокій і крутіть ґвинта... На мене ваші сльози більше не діють.

— Але вони ніколи й не діяли, — роздратовано зауважив інтерн.

— Саме так. Не розумію, як у вас вистачає нахабства наполягати.

— Ну гаразд, — здався інтерн. — Більше не наполягаю.

Він попорпався в кишені й видобув відразливого носовика. Жуй-рук втрачав терпець.

— Ви будете працювати чи дідько з вами?

Інтерн висякався й поклав носовичка назад до кишені. Після цього він боязко підійшов до мотора й підготувався запускати ґвинт.

— Давайте! — скомандував Жуйрук.

Ґвинт зробив два оберти, мотор раптом поплювався й запрацював, лаковані лопаті злилися в сірому вихорі.

— Збільшіть тиск, — сказав Жуйрук.

— Так я обпечуся! — запротестував інтерн.

— Ох, який ви... — поступився професор.

— Дякую, — сказав інтерн.

Він поправив маленький важіль.

— Зупиніть мотор! — віддав команду Жуйрук.

Повернувши штифт, інтерн перекрив доступ палива, і мотор завмер, непевно похитуючи своїм ґвинтом.

— Добре, — сказав професор. — А тепер підемо спробуємо на відкритому повітрі.

Інтерн зберігав набурмосений вираз обличчя.

— Давай-но! — закликав Жуйрук. — Побільше завзяття, дідько! Це не похорон.

— Поки ні, — уточнив інтерн, — але скоро до цього дійде.

— Беріть літак і ходімо, — сказав професор.

— Відправимо його у вільний політ чи прив’яжемо?

— У вільний, звісно. Інакше навіщо я приїхав у пустелю?

— Ніде я не почувався менш самотнім, ніж у цій пустелі.

— Припиніть жалітися, — сказав Жуйрук. — Знаєте, тут є гарна дівчина. Шкіра в неї чудернацького кольору, але про форми нічого поганого не скажеш.

— Справді? — зацікавився інтерн.

Здавалося, він ставав чимраз доброзичливішим.

— Звісно, — відгукнувся Жуйрук.

Інтерн підняв розкидані складники літака, які належало зібрати назовні. Професор задоволено оглянув кімнату.

— Хороша в нас тут маленька санчастинка вийшла, — сказав він.

— Так, — погодився практикант. — Для того, чим ми тут займаємося. У цій глушині ніхто не хворіє. Я потроху забуваю все, що знав.

— Так ви будете менш небезпечним, — запевнив Жуйрук.

— Я не небезпечний.

— Не всі стільці поділяють вашу думку.

Інтернове обличчя набуло королівськи-блакитного відтінку, а вени на скронях стали судомно пульсувати.

— Послухайте, — сказав він. — Ще слово про цей стілець, і я...

— Ви що? — глузував Жуйрук.

— Я вб’ю ще одного.

— Та скільки завгодно, — відказав Жуйрук. — Що мені до того? Ну ходімо.

Він вийшов, і його жовта сорочка освітила сходи горища достатньо, щоб не перечепитися на косих сходинках. Натомість інтерн не втратив нагоди звалитися, на щастя для літака,