Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан

— Може, і пустеля ніколи не закінчується.

Їхні витривалі пальці стискали руків’я, кров пересихала в їхніх жилах, а голоси більше неможливо було розчути: вони перетворилися на шепіт, стриманий стогін, заглушений гуркотом молотків; стогін танцював, дзижчав навколо спітнілих облич, виходячи з їхніх обпечених вуст. Під щільною тканиною їхньої засмаглої шкіри грали округлі вузлуваті горби м’язів, рухаючись, наче скоординовані звірі.

Очі Карло були напіврозплющені: у руках віддавалися всі рухи сталевого бура, тож він керував ним наосліп, інстинктивно.

За їхніми спинами відкривалася широка тінь виритого рову з грубо розрівняним дном, вони ж заглиблювалися чимраз далі в надра скам’янілої дюни. Коли їхні голови порівнялися з новою зарубкою, на одній з віддалених дюн промайнули два крихітні силуети археолога й помаранчевої дівчини. Потім за спинами в робітників відокремилися й завалилися підточені брили. Скоро доведеться зупинити роботи, щоб вибрати неймовірні нагромадження відкритого ґрунту; вантажівки ще не повернулися. Ритмічні удари сталевого поршня по стрижневі бура й свист повітря, що виходило назовні, відбивалися від стін котлована з нестерпною силою, проте ні Марен, ні Карло цього більше не слухали. Перед їхніми очима стелилися свіжі зелені простори, а в травах на них чекали голі міцні дівчата.

V

Амадіс Дюдю перечитав щойно отримане повідомлення зі штампом Головного штабу й за підписом двох членів Правління включно з президентом. Очі Дюдю зупинялися на певних словах, смакуючи, наче ґурман, а сам він уже почав складати в голові фрази, щоб вразити аудиторію. Треба буде зібрати всіх у великій залі готелю Барріцоне: що швидше, то краще. В будь-якому разі бажано після роботи. І заздалегідь перевірити, чи є в Барріцоне естрада. Додаток до листа стосувався самого Барріцоне і його готелю. Усі заходи втілюються швидко, коли ними опікується потужна організація. Плани залізниці було практично завершено, а баласту все ще не було. Водіїв вантажівок шукали безперестанку; час від часу від них приходили звістки, а іноді один з них зненацька з’являвся разом зі своєю вантажівкою й майже відразу зникав. Амадіс був дещо роздратований цією історією з баластом, але дорога все одно будувалася: на певній відстані від землі, на палях. Карло й Марен нічого не робили. На щастя, Арлан умів витиснути з них максимум: удвох у них виходило класти тридцять метрів дороги на день. Ще сорок вісім годин — і вони почнуть розрізати готель навпіл.

У двері постукали.

— Заходьте! — сухо кинув Амадіс.

— Бон джорно, — сказав Піпетка, заходячи.

— Добрий день, Барріцоне, — сказав Амадіс. — Маєте до мене розмову?

— Сі, — сказав Піппо. — Що це вони наробили, ці кляті залізничники, проклавши її прямісінько перед моїм готелем? Якого вона мені там здалася?

— Міністр саме підписав декрет про експропріацію стосовно вас, — сказав Амадіс. — Я збирався вам про це повідомити сьогодні ввечері.

— Це все дипломатичні історії й великі літери, — відказав Піппо. — Коли вони приберуть це все?

— Нам доведеться знести ваш готель, щоб посеред нього пройшла залізниця, — сказав Амадіс. — Я саме мав вас поінформувати.

— Що? — здивувався Піппо. — Зруйнувати знаменитий готель Барріцоне? А як же ті, що, скуштуваши мої спаґеті а-ля Болоньєзе, лишилися з Піпеткою на все життя?

— Шкода, — сказав Амадіс, — але декрет підписано. Вважайте, що готель реквізовано на користь держави.

— А як же я? — не вгавав Піппо. — Що мені тепер тут робити? Хіба знову стати бриґадиром копачів траншей, га?

— Ви отримаєте відшкодування, — сказав Амадіс. — Не відразу, звісно.

— Рохки! — пробелькотів Піппо.

Він повернувся спиною до Амадіса й вийшов, не зачинивши дверей. Амадіс нагадав про це:

— Зачиніть двері!

— А це більше не мої двері, — розлючено кинув Піпетка. — Самі зачиняйте!

І він пішов геть, бурмочучи лайки з південним резонансом. Амадіс подумав, що потрібно було реквізувати Піппо разом з його готелем, але це потребувало надто складної процедури, а формальності забрали б надто багато часу. Він встав, обійшов свій кабінет і зіштовхнувся ніс до носа з Анжелем, що зайшов без стуку й мав на те причину.

— Добрий день, пане, — сказав Анжель.

— Добрий день, — кинув Амадіс, не протягуючи йому руки.

Він завершив свій обхід і сів на місце.

— Зачиніть за собою двері, будь ласка, — сказав він. — Хочете зі мною поговорити?

— Так, — відповів Анжель. — Коли нам заплатять?

— Чому такий поспіх?

— Мені потрібні гроші, а зарплату мали видати три дні тому.

— Ви усвідомлюєте, що ми в пустелі?

— Ні, — заперечив Анжель. — У справжній пустелі немає залізниці.

— Це софізм, — виснував Амадіс.

— Хай так, — сказав Анжель. — 975-й приходить часто.

— Так, — погодився Амадіс, — але ж не можна довірити пересилку грошей божевільному водієві.

— Зате кондуктор не божевільний.

— Я з ним їздив, — сказав Амадіс. — Запевняю вас, що він ненормальний.

— Довго чекати? — запитав Анжель.

— Ви милий хлопець, — сказав Амадіс. — Маю на увазі, суто зовні. У вас... доволі приємна шкіра. Крім того, я вам розповім дещо, про що б ви мали дізнатися лише цього вечора.

— Чому ввечері, якщо ви мені розповісте зараз? — запитав Анжель.

— Я вам скажу, якщо ви будете справді милим хлопцем. Підійдіть ближче.

— Я вам не раджу до мене торкатися, — попередив Анжель.

— Подивіться на нього! Заводиться з півоберта! — вигукнув Амадіс. — Не будьте таким впертюхом.

— Це мені нічого не говорить.

— Ви молодий. У вас ще є час змінитися.

— Ви скажете те, що збиралися, чи мені йти? — запитав Анжель.

— Ну гаразд. Вам зменшили зарплату на двадцять відсотків.

— Кому вам?

— Вам, Анні, технічним виконавцям і Рошель. Усім, крім Арлана.

— Ну й покидьок цей Арлан! — промимрив Анжель.

— Якби ви виявили готовність піти мені назустріч, — сказав Ама-діс, — я б міг цьому зарадити.

— Але я і так йду вам назустріч, — сказав Анжель. — Я завершив свою роботу на три дні раніше за строк, який ви встановили, і я майже завершив розрахунки складників головного вокзалу.

— Я не наполягаю на тому, що маю на увазі під готовністю йти назустріч, — зазначив Амадіс. — Можете звернутися за поясненнями до Дюпона.

— Хто такий