Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан

І він взявся наспівувати, витираючи склянки.

— Скільки я тобі винен? — запитав археолог, бачачи, що Анжель не спускається.

— Тридцять франків, — сказав Піппо. — Бідуємо.

— Прошу, — сказав археолог. — Підеш з нами подивитися на будівництво? Анжеля, схоже, нема.

— Ех! Я не можу! — відмовився Піппо. — Вони липнуть до мене, як мухи. Якщо я піду, вони все вип’ють.

— У такому разі до побачення, — сказав археолог.

— До побачення, патроне.

Бронза адресувала Піппо чарівну усмішку, і він став белькотати. Вона вийшла вслід за Атою, і вони попрямували до будівництва.

У повітрі стояв аромат квітів і смоли. Безжалісно скошені зелені трави було нагромаджено купами обабіч чогось на зразок дороги, прокладеної ґрейдерами; з жорстких стебел повільно витікали великі склянисті духмяні краплі, що скочувалися на пісок і ґлазу-рувалися жовтими зернятками. Шлях йшов згідно з трасуванням, наміченим машинами за вказівками Амадіса. Атанагор і Бронза з неясним смутком дивилися на купи пружних трав, з несмаком складених обабіч дороги, і на спустошену поверхню гладеньких дюн. Вони піднялися, потім спустилися, знову піднялися й нарешті побачили будівельний майданчик.

Голі по пояс, Карло й Марен, зігнуті під байдужим сонцем, вчепилися двома руками у крупнокаліберні пневматичні молотки. У повітрі лунав глухий тріск моторів і гарчання компресора, що працював на певній відстані. Вони працювали без перепочинку, напівзасліпле-ні потоками викидів піску, що липнув до їхньої вологої шкіри. Одну міру дороги вже вирівняли, і краї траншеї чітко й гостро височіли обабіч. Робітники розрізали дюну й стабілізували її на середньому рівні пустелі, який розрахували Анна й Анжель, ґрунтуючись на попередніх топографічних даних, але цей рівень виявився нижче за поверхню землі, по якій зазвичай ходять. Тому цю частину дороги довелося прокласти по дну котлована, зсипавши пісок купами обабіч.

Атанагор нахмурив брови.

— Мило тут буде!.. — промимрив він.

Бронза нічого не відповіла. Вони підійшли до двох робітників.

— Добрий день, — сказав археолог.

Карло підняв голову. Він був високим блондином з блакитними очима, налитими кров’ю так, що здавалося, ніби вони не бачать співрозмовника.

— Привіт!.. — промимрив він.

— Справа посувається... — оцінила Бронза.

— Твердо, — сказав Карло. — Земля тверда. Мов камінь. Тут лише верхній шар пісок.

— Це неминуче, — пояснив Атанагор. — Тут ніколи не буває вітру, тож пісок кам’яніє.

— А чому ж у такому разі не на поверхні? — запитав Карло.

— У шарах, куди проникає сонячне тепло, — пояснював Атана-гор, — не може відбуватися скам’яніння.

— А! — відгукнувся Карло.

Тепер Марен перестав копати.

— Якщо будемо зупинятися, — сказав він, — цей покидьок Арлан впаде нам на голову.

Карло знову ввімкнув свій пневматичний молоток.

— Ви що, самі мусите це все робити? — запитав Атанагор.

Йому доводилося кричати, щоб перебити пекельний гуркіт молотка. Довгий сталевий бур атакував пісок, здіймаючи ключі синюватого пилу; витривалі руки Карло стискали два горизонтальні руків’я з певним відчаєм.

— Самі. — сказав Марен. — Решта поїхала по баласт.

— Усі три вантажівки? — крикнув Атанагор.

— Так, — відповів у тон Марен.

У нього була каштанова волохата шевелюра, шерсть на грудях і обличчя спустошеної дитини. Його погляд відірвався від археолога й зупинився на молодій жінці.

— Це хто? — запитав він археолога, знову вимкнувши молоток.

— Мене звуть Бронза, — сказала вона, протягуючи йому руку. — Ми робимо ту саму роботу, що й ви, але під землею.

Марен усміхнувся й обережно потиснув енергійні пальці своєю сухою потрісканою долонею.

— Привіт, — сказав він.

Карло став рити далі. Марен з жалем поглянув на Бронзу.

— Нам не можна зупинятися через Арлана. Якби не це, пішли б випити по чарочці.

— А твоя дружина?.. — скрикнув Карло.

Бронза розреготалася.

— Вона така ревнива?

— Та ні, — відповів Марен, — вона чудово знає, що в мене серйозні наміри...

— А в тебе б інакше й не вийшло, — зазначив Карло. — Не надто багато вибору в цьому краї.

— Побачимося в неділю, — пообіцяла Бронза.

— Після меси, — додав, жартуючи, Марен.

— Тут не ходять до меси.

— Тут є відлюдник, — сказав Атанагор. — Теоретично, по неділях відлюдника будуть відвідувати.

— Хто таке сказав? — запротестував Марен. — Я б краще випив з цією крихіткою.

— Абат прийде вам усе пояснити, — сказав археолог.

— От дідько, — відгукнувся Марен, — я не люблю священиків.

— А що тобі ще робити? — зазначив Карло. — Будеш гуляти з дружиною й малими?

— Я теж не люблю священиків, — сказав Атанагор, — але цей не такий, як інші.

— Нехай так, — сказав Марен, — але він все одно в сутані.

— Він такий веселун, — сказала Бронза.

— Такі найнебезпечніші.

— Рухайся, Марене, — нагадав Карло, — а то цей покидьок Арлан впаде нам на голову.

— Ну то поїхали. — пробелькотів інший.

Пневматичні молотки знову взялися за свою брутальну перкусію, а пісок знову зафонтанував у повітря.

— До побачення, хлопці, — сказав Атанагор. — Випийте по келишку в Барріцоне й запишіть на мій рахунок.

Він пішов геть. Бронза помахала рукою Карло й Марену.

— До неділі! — сказав Марен.

— Заткни пельку! — прикрикнув Карло. — Ця дівчина не про твою честь!

— От старий бовдур, — сказав Марен.

— Та ні, — заперечив Карло, — він ще добрий молодець.

— Ну то молодцюватий старий бовдур, — сказав Марен. — Такі теж бувають.

— Терпцю на тебе не наберешся, — сказав Карло.

Він витер піт з обличчя зворотним боком руки.

Вони легко натискали на важкі маси. Компактні блоки відокремлювалися і обвалювалися перед ними, а пісок обпалював горло. Вуха робітників давно призвичаїлися до одноманітного гуркоту молотків, так що вони могли тихо перемовлятися й чути один одного. Зазвичай вони розмовляли під час роботи, щоб полегшити прикрощі праці, якій не було кінця. Тож Карло став мріяти вголос:

— Коли закінчимо...

— Ми не закінчимо.

— Пустеля колись закінчиться.

— Буде інша робота.

— Матимемо право трохи розслабитися.

— Зможемо перестати працювати.

— Нам дадуть спокій.

— Буде земля, вода, дерева й красуня.

— Припинити рити.

— Ми ніколи не закінчимо.

— Покидьок цей Арлан.

— Він нічого не робить, а заробляє більше.

— Ніколи нам