Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Цілком згоден.
— Відмінний звіт.
— Щось я не вловив. Про що йдеться?
— Та ви чудово знаєте!
— А! Так! Передайте мені ваші листівки.
— Панове, трапилася обставина, стосовно якої неможливо було застосувати ні запобіжних, ні першочергових заходів; ідеться про існування в пустелі на траєкторії осі майбутньої залізниці деякого готелю під назвою «Готель Барріцоне». Наш директор Дюдю пропонує його експропріювати, а потім частково знести за допомогою найбільш відповідних засобів.
— Чи знаєте ви, що таке ірничка?
— Ця ситуація вражає!
— Мені здається, варто схвалити.
— Панове, почнімо голосування підняттям рук.
— Це ні до чого.
— Всі цілком згодні.
— Чудово, Барріцоне потрібно експропріювати.
— Панове, отже, Барріцоне буде експропрійовано. Наш секретар займеться потрібими формальностями. Зважаючи на те, що йдеться про підприємство, що становить суспільний інтерес, немає сумнівів, що потрібні формальності будуть значних масштабів.
— Панове, пропоную влаштувати вітальне голосування на адресу автора звіту, який вам щойно зачитали. Ним є ніхто інший, як наш технічний директор Амадіс Дюдю.
— Панове, думаю, ви будете цілком згодні адресувати Дюдю, як це запропонував наш видатний колеґа Маріон, вітальну ноту.
— Панове, згідно з деякими пунктами звіту поведінка співробітників, підпорядкованих Дюдю, виявилася одіозною. Думаю, буде слушно зменшити їм зарплату на двадцять відсотків.
— А зекономлену суму можна переказати на рахунок пана Дюдю як збільшення виплат на його переїзд.
— Панове, Дюдю, безумовно, відмовиться будь-що прийняти.
— Цілком з вами згоден.
— Тож ще й зекономимо.
— Арланові теж підвищувати не будемо?
— Це зовсім ні до чого. Для цих людей головна винагорода — їхнє чисте сумління.
— Але іншим знизимо, безумовно.
— Панове, усі ці рішення зафіксує секретар у протоколі засідання. Сподіваюся, порядок денний не викликає жодних заперечень?
— Що скажете про цю ситуацію?
— Вона приголомшує!
— Панове, засідання завершено.
IV
Бронза під руку з Атанагором крокували стежкою, що вела до готелю Барріцоне. У підземній ґалереї лишилися Бріс і Бертіль, що не хотіли підніматися на поверхню до того, як повністю розчистять величезну залу, яку відкрили кілька днів тому. Машини рили безперервно, відкриваючи щораз нові коридори й нові зали, що сполучалися між собою підземними вулицями з колонами обабіч. Там відкривалися цінні знахідки: шпильки для волосся, фібули з мила й кованої бронзи, вотивні статуетки з урнами й без, купи горщиків. Атиному молоткові не бракувало роботи. Проте археолог потребував відпочити й розвіятися, тож Бронза пішла з ним.
Вони піднімалися й спускалися пологим пагорбом, а сонце огортало їх золотим сяйвом. Їм було видно фасад готелю й червоні квіти з висоти дюни, звідки також відкривався вид на будівельний майданчик залізниці. Технічні виконавці метушилися навколо величезних стосів рейок і шпал. Серед них Бронза впізнала худенькі фігурки Дідіша й Олив, що бавилися на купі колод. Не зупиняючись, археологи дійшли до бару готелю.
— Привіт, Піпетко, — сказав Атанагор.
— Бон джорно, — привітався Піппо. — Стрижаєте бородетту о шостій годниці щоранковеґо?
— Ні, — відповів Атанагор.
— Хвойда цей ваший Бенедетто!.. — вигукнув Піппо. — Вам не соромно, патроне?
— Ні, — сказав Атанагор. — Справи посуваються?
— Бідуємо, — відказав Піппо. — Бідуємо так, що втрачаємо здоровий глузд. Інша річ, коли я був командиром шеренги землекопів траншей у Спа[38], оце треба було бачити!.. А тут!.. Самі рохки!..
— Хто-хто? — запитала Бронза.
— Рохки. Ну, свині!
— Налий-но нам випити, — попросив Атанагор.
— Я їм таку дипломатичну тяганію розведу, що відправляться вони в мене аж до Вершави, — не вгавав Піппо.
Він проілюстрував цю погрозу відповідним жестом: витягнув вперед праву руку з великим пальцем, притиснутим до долоні. Ата-нагор усміхнувся.
— Дай нам два «Турини».[39]
— Прошу, патроне, — сказав Піппо.
— Що вони вам зробили? — запитала Бронза.
— Ох, — відповів Піппо. — Хочуть висадити мою хатинку в повітря. Усе скінчено. Він мертвий.
Він став співати:
— Завидівши, що шер Ґійом, покине його з дня на день,
Вітторіо заслав його у Рим Відбити милого в Бюлень...
— Гарна пісня, — сказав археолог.
— Віддай їм Тренто і Трієст,
І навіть Третіно увесь.
Скажи, що його милому Вітторіо Усе це не вартує нічого.
У небі ероплан летить.
У ньому Ґабрієль Д’Аннунціо[40] сидить.
Виспівує, неначе пташенятко,
Chi va piano, той va sano[41]...
— Я десь це чув, — сказав археолог.
— Chi va sano va lontano.
Chi va forte va a la morte.
Evviva la liberta[42]!
Бронза аплодувала. Піппо горланив, видобуваючи останнє зі свого посереднього тенора. Почувся глухий стук у стелю.
— Що це? — запитав археолог.
— Е-е-е, це ще одна рохка! — відказав Піппо.
Виглядав він, як завжди, водночас розлючено й радісно. Він продовжив:
— Амаполіс Дюдю. Йому не подобається, коли я співаю.
— Амадіс, — виправила Бронза.
— Амадіс, Амаполіс, Амаду, чи це нам не до одного місця?
— А що це за історія з хатинкою? — запитав Ата.
— Це дипломатичні ходи цього Амаполіса, — відповів Піппо. — Хоче мене екстрадіювати... Дідько, як роззявить пащу, так і сипле словами, рохка! Каже, що для нього це передбачувано.
— Що? Експропріювати тебе? — уточнив Ата.
— Саме таке, — сказав Піппо. — Такий земний присуд.
— Тобі більше не треба буде працювати, — зазначив Ата.
— І що я маю робити під час цих їхніх канікул? — запитав Піппо.
— Випий з нами чарочку, — запропонував Ата.
— Дякую, патроне.
— Це твій готель залізниці заважає? — запитала Бронза.
— Так, — підтвердив Піппо. — Цій їхній клятій залізниці. Будьмо.
— Будьмо, — повторила Бронза, і всі троє спорожнили свої склянки.
— А Анжель вдома? — запитав Ата.
— Здається, він у своїй кімнаті, — відповів Піппо. — Проте я не певен. Просто мені так здається. Він усе креслить і креслить.
Він натиснув на кнопку за барною стійкою.
— Якщо він у себе, то зараз прийде.
— Дякую, — сказав археолог.
— Цей Амаполіс, — підсумував Піппо,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Осінь в Пекіні, Борис Віан», після закриття браузера.