Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан

хватку й плюхнувся на землю. Він сидів, втупившись порожнім поглядом у точку, де щойно зник літак. Жуйрук шморгнув носом.

— Мені рука болить, — сказав інтерн.

— Розмотайте цю ганчірку, — звелів професор.

На долоні зяяла рана, навколо якої здіймалися зеленаві окрайці. У червоно-чорному центрі вже пінилися маленькі швидкі бульбашки.

— Овва!.. — вигукнув Жуйрук, схопивши інтерна за руку. — Негайно йдіть обробіть!..

Звівшись на м’які ноги, інтерн рушив чвалом. Так вони двоє бігли до готелю Барріцоне.

— А літак? — запитав інтерн.

— Схоже на те, що він працює, — відповів Жуйрук.

— Він повернеться?

— Думаю, так. Я його на це налаштував.

— Він дуже швидко літає...

— Так.

— Як він зупиниться?

— Не знаю. — відповів Жуйрук. — Я геть про це не подумав.

— Це все цей пісок. — сказав інтерн.

Вони почули різкий звук, і щось просвистіло в метрі над їхніми головами; потім трапилося щось на зразок вибуху й у віконному склі першого поверху прорізалася чітка дірка у формі «Пінґа». Зсередини чулося, як падають одна за одною пляшки й розбиваються об землю.

— Я вперед, — сказав Жуйрук.

Інтерн зупинився й провів поглядом чорний силует професора, що кулею збігав з пагорба. Яскраво-жовтий комір миготів над його старомодним рединґотом. Він відчинив двері й зник у готелі. Інтерн глянув на свою руку й рушив далі важкими непевними кроками.

VII

Анжель сподівався знайти Рошель і супроводити її до Амадісово-го кабінету. Він поспішав через дюни, швидко крокуючи на підйомах і збігаючи великими кроками на спусках. Його ноги заглиблювалися далеко в пісок з м’яким приглушеним шумом. Часом він наступав на пучок трав і чув хрускіт жорстких стебел і запах свіжої смоли.

Зупинка 975-го була розташована на відстані двох вимірів від готелю. Анжелевою ходою це були дрібниці. Він побачив на вершині дюни

Рошель, що поверталася. Він саме був у западині. Він хотів побігти, щоб піднятися на пагорб, але не зміг, тож вони перетнулися на півдорозі.

— Добрий день! — сказала Рошель.

— А я за вами.

— Анна працює?

— Думаю, так.

Настала мовчанка. Невдалий початок. На щастя, Рошель підвернула ногу й взяла за руку Анжеля, щоб урівноважити свою ходу.

— Не дуже-то зручно ходити по дюнах, — зауважив Анжель.

— Так, особливо на підборах.

— Ви завжди виходите на підборах?

— Ох, я не часто виходжу. Здебільшого я лишаюся в готелі з Анною.

— Ви дуже його любите? — запитав Анжель.

— Так, — відповіла Рошель. — Він неймовірний чистюля, чудово збудований і дуже здоровий. Я страшенно люблю спати з ним.

— Але інтелектуально... — не завершив Анжель.

Він намагався не думати про слова Рошель. Вона засміялася.

— Інтелектуально я отримую те, чого хочу. Коли закінчую працювати з Дюдю, мені не хочеться провадити інтелектуальні розмови!..

— Він ідіот.

— В будь-якому разі свою справу він знає, — сказала Рошель. — Запевняю вас, що стосовно роботи вчити його не треба.

— Негідник він.

— Він дуже милий з жінками.

— Він огидний.

— Ви думаєте лише про фізичний бік.

— Неправда. — відказав Анжель. — З вами — так.

— Ну скільки можна, — сказала Рошель. — Мені подобається з вами розмовляти. Мені подобається спати з Анною. І мені подобається працювати з Дюдю. Але я не можу навіть уявити, щоб я спала з вами. Це мені здається непристойним.

— Чому? — запитав Анжель.

— Ви надаєте цьому надто багато ваги.

— Ні, я надаю цьому ваги з вами.

— Не кажіть такого. Мені. це неприємно. і навіть трохи відразливо.

— Але я вас люблю, — сказав Анжель.

— Ну так, ви мене любите, звісно. Мені це приємно. Я вас теж люблю так, як любила б брата. Я вам це вже казала. Але я не можу з вами спати.

— Чому?

Вона коротко розсміялася.

— Після Анни, — сказала вона, — у мене є лише одне бажання — виспатися.

Анжель не відповів. Тягнути її було важко, адже її туфлі заважали йти. Він поглянув на її профіль. На ній був тонкий плетений светр, через який проступали верхівки її грудей, трохи ослаблих, але все ще звабливих. У неї була вульґарна лінія підборіддя, яку Анжель любив більше за будь-що на світі.

— Що вас примушує робити Амадіс?

— Він диктує мені листи й звіти. У нього завжди вистачає роботи для мене. Замітки про баласт, про технічних виконавців, про археолога, про що завгодно.

— Мені б не хотілося, щоб ви... — затнувся Анжель.

— Щоб я що?

— Нічого. Якщо Анна звідси поїде, ви поїдете з ним?

— Чому ви хочете, щоб Анна поїхав? Будівництво ще не скоро завершиться.

— Ох, — відповів Анжель. — Я не хочу, щоб Анна їхав. Але якщо він більше вас не любитиме?

Вона засміялася.

— Ви б так не казали, якби бачили.

— Я не хочу цього бачити, — мовив Анжель.

— Звісно, — сказала Рошель. — Це було б гидко. Ми не завжди чемно поводимося.

— Мовчіть! — попросив Анжель.

— Ви мене втомили. Ви завжди сумний. Це нестерпно нудно.

— Але я вас кохаю!.. — наголосив Анжель.

— Ну так. Ось це нестерпно нудно. Коли я набридну Анні, я дам вам знак. — Вона знову засміялася. — Ви ще довго в парубках ходитимете!..

Анжель не відповів. Вони підходили до готелю. Раптом почувся пронизливий свист і гуркіт вибуху.

— Що це? — розгублено запитала Рошель.

— Не знаю, — відповів Анжель.

Вони зупинилися й стали прислухатися. Навколо була лише всеосяжна велична тиша. Потім почувся непевний брязкіт скла.

— Щось трапилося... — сказав Анжель. — Ходімо швидше!..

Це був чудовий привід, щоб міцніше її обійняти.

— Лишіть мене. — сказала Рошель. — Ідіть подивіться, що там. Я вас лише затримую.

Анжель зітхнув і пішов, не обертаючись. Рошель обережно посувалася на своїх надто високих підборах. Стало чутно шум голосів.

Він побачив у заскленій стіні дірку з чіткими контурами. Земля була всипана шматочками скла. У залі метушилися люди. Анжель штовхнув двері й зайшов. Усередині були Амадіс, інтерн, Анна й лікар Жуйрук. Перед стійкою лежало тіло Жозефа Барріцоне. Йому бракувало верхньої половини голови.

Анжель підняв очі й побачив на протилежній до скляного фасаду стіні застряглий по