uriev - Шість оповідань, uriev

Може й не зовсім викинув. Просто живе там повноцінним життям. Особливо не має часу згадувати застарілі відношення. Нашкрябає іноді в месенджері горстку безликих, стертих слів, які нічого не промовляють ні серцю, ні душі. Мабуть, чисто із жалю.

«Чи боїться сказати, що вже не любить, що вже не потрібна?»

Швидше за все, пустив на самоплив – поки так, а там видно буде. Коли ще та бійня закінчиться. Були ж в історії сторічні війни. Життя все розставить по місцях.

Іноді ледве стримуєшся, щоб не вилити на Мирослава весь гнів, який поволі накопичився в грудях.

«Ще не вистачало відштовхнути його своїми ревнощами. Взагалі писати перестане. Як тоді бути?»

Може воно й на краще? Скільки можна терпіти зневагу до себе?

Втім, деякий острах не дозволяє зробити різкі кроки, довести до остаточного розриву.

«Чи знайдуться зараз сили впоратися з повною самотністю?»

В серці тліє тривожне передчуття, що сил не знайдеться. Перед уявою постає лише чорний морок, ладний остаточно поглинути розум.

«Може пізніше, коли зміцнію. Тоді поговоримо на чистоту. А зараз… якось протриматися.»

Хоча змиритися складно, проте душа не може постійно нити, рватися на волю, вимагати любові. Вона втомлюється. Настає апатія.

«Треба бахнути чогось міцнішого, ніж кава. Розслабити напружені нерви.»

До того ж – поки в будинку є світло, присутня й гаряча вода.

«Чому б не прийняти ванну, випити заодно прохолодного вина?»

Відгородившись від реальності завдяки шуму води, відкупорила пляшку, наповнила келих. Присіла на краєчок ванни.

Бовтаючи однією рукою в купелі, задумливо хильнула вина. Перший ковток – найприємніший. Густе, тягуче, терпке.

З кожним наступним келихом смак вже не буде настільки яскраво відчуватися. Зате внутрішній біль та голос розуму поволі затихнуть. Повернеться омріяний спокій…

«Допоки сам не відгукнеться, не стану більше про себе нагадувати. Сконаю у муках, але першою – ні за що!»

Не встигла загадати – телефон мляво бринькнув. Трохи не похлинулася напоєм.

«Та, невже?..»

Вся начебто набута рівновага враз розлетілася на бризки. В душі одразу закипіло.

«А де ти до цього був? Де тижнями пропадав? Не стану навіть читати.»

Втім, бодай хвилини втриматися не змогла. Поставила келих на кришку пралки, витерла руки об рушник. Схопила телефон.

«Ну, давай подивимось. Що він там пише…»

— Привіт, мала!

«Отакої! Ніби ні в чому не бувало.»

— Привіт, — відповіла обережно. — Коли не шуткуєш.

— Давно не чулися! Як справи?

І купа нахабних «смайликів» на додачу.

«От, покидьок. Весь такий на позитиві. Зараз я тобі влаштую!»

— О, зі мною трапилися всякі нецікаві речі. Немає про що розповідати. Підхопила вірус, майже два тижні температурила, важко кашляла. Багато сумувала й тужила. Нині вже набагато краще. Ще відкашлююсь, та ліве вухо не дуже добре чує. Думаю, скоро все пройде.

— Нічого собі!

Як з рогу достатку полилися теплі фрази. Емотикони з поцілуночками та обіймашками.

«З такою щирістю пише, аж серце стискається!»

Навіть совість на мить прокинулася. Проте заштовхала ту непрошену совість куди поглибше. Віри Мирославу все одно немає.

«Якого біса? Невже потрібно вдаватися до дешевих маніпуляцій? Усілякі негаразди вигадувати? А без того сам не міг вимовити пару добрих слів?»

— Коротше, трохи не здохла тут. Поки ти десь там вештався.

— Та не вештався я! Сто раз тобі казав. Вранці вчуся, по обіді працюю. Немає часу навіть з думками зібратися!

«О, почалося. Моя улюблена частина. Нікчемні виправдання, давно заїжджені. Нумо, розкажи. Як ти там, бідненький, страждаєш. Один! На чужині.»

Кожному хочеться, щоб його кохали до нестями, забуваючи себе. Але в реальності подібне рідко трапляється. Тільки й залишається, що грати на емоціях партнера.

Що може бути цікавішим для розлучених закоханих, ніж нескінченні з'ясування стосунків? Хто кого любить більше, а хто менше. І чому, на їхню думку, справи йдуть саме таким (абсолютно неприйнятним) чином.

Потребуючи тепла, вимагають доказів любові. Із затятістю псують один одному нерви, аби зачепити почуття другого, викликати якусь реакцію у відповідь, і хоч у такий схиблений спосіб переконатися в їх достовірності.

«Ніколи не думала, що опущуся до подібного рівня дискусії. Втім, ось ми тут.»

Перечитуючи бездарні виправдування Мирослава, розмірковувала тільки про те, як би загнати йому під шкіру гачка. Знайти больову точку й чимдуж надавити на неї. Щоб запалити нарешті в серці хлопця іскру, передати йому всю глибину свого болю. Тоді, може, трішки одумається. Щось та зрозуміє.

«Пусті сподівання...»

Чомусь дуже злило, що в його відповідях не було жодних грубощів. Такий він по життю – врівноважений. Раніше ця риса характеру подобалася, тепер дратувала найбільше.

«Значить, йому точно все одно!»

Слово за слово, довела бесіду до сварки – може не витримає, пошле куди подалі прямим текстом, і це одразу все вирішить.

«Навіщо продовжувати те, що немає виходу. Те, що й без того занадто затягнулося?»

Проте, хлопець стримувався. Більш-менш спокійно відбивав всі наїзди.

«Може справді кохає?»

Аж серце зайшлося від такої можливості.

«Ні, не реально. Який чоловік стане терпіти настільки довгу розлуку?»

Просто грається, як кіт з мишкою. Або тримає її за повну дурепу.

«Та й ніякого кохання я не варта. Це зрозуміло. Уявила собі бозна-що. Ніби справжня художниця. От тільки без жодних реальних досягнень…»

Піддалася приємному самообману. Талановита, кохана, щаслива… Чисто ретушована картинка з «Інстаграму».

Хоча насправді її важливість у його всесвіті десь скраю, прагне до нуля. Щось на кшталт запасного варіанту: «Раптом доведеться повернутися?»

«Так, раптом...»

Прикро посміхнулася. Осушила одним ковтком гіркі залишки вина.