uriev - Шість оповідань, uriev

– Втім, тобі на мене давно начхати.

– Ні, люба. Не начхати! Чому ти постійно мене ображаєш? Мені тепер болить…

«Нічого собі! Я, виявляється, не права. Ображаю його! Йому тепер болить... Йому болить! Ви уявляєте?.. Це насмішка якась? Ти хоч знаєш, що таке справжній біль, чоловіче? Коли серце виривається з грудей!»

Біль настільки нестерпний, що вивертає душу назовні, втім ніяк не може вивернути до кінця. Тупо застряг всередині й не дає спокою. Коли раз по раз доводиться стримувати себе, щоб не закричати вголос.

Жити кволим напівжиттям. Відсторонюватися від останніх друзів. Намагатися робити перед мамою вигляд, ніби все добре. Коли насправді все сиплеться з рук, а коханий, від якого очікуєш хоч якоїсь підпори, прямо зневажає тебе. Навіть не ховається, просто відмахується байками та лестощами.

«Пішов ти! Скільки можна брехати? Не хочу більше ні чути, ні бачити!»

Треба це замкнене коло розірвати. Раз і назавжди.

«Ігнор, повний ігнор!»

Кинула листування. Забувши про наповнену ванну, ринулася у свою кімнату.

А там погляду предстала інша «ситуація».

Мати, як ні в чому не бувало, стирчить біля картини. Схоже вирішила, що донечка у ванні з пляшкою вина та бринькаючим телефоном – це надовго.

«Дочекалася ж моменту…»

Ввімкнула усі можливі лампи освітлення. Мольберт повернула таким чином, щоб якнайбільше світла лягало на полотно. Навіть окуляри надягла, які недолюблює. Все підготувала, аби ретельно роздивитися – що ж там доця всю осінь та зиму робила?

А погляд по-молодому просвітлений, сповнений цікавості.

«Ще б лупу взяла!»

От тобі й хвора старенька.

– Мамо! Я ж тебе просила!..

Жінка здригнулася від несподіванки. Утім, одразу знайшлася.

– Вибач, доню. Дуже вже хотілося побачити. Стільки ти їй сил віддаєш. Не могла більше стриматися.

«Ще одна скалка в дупі. Стриматися вона не могла! Один пару добрих слів видавити з себе не в змозі. Другу хлібом не корми, тільки дай носа не у свої справи встрянути. Звідки ви тільки взялися на мою голову?!»

Перша хвиля злості швидко минула. Настрій дещо змінився. Крізь досаду проклюнулася цікавість. З’явилася непевність.

– То… що скажеш?

Мати пом’яла губами, підбираючи слова.

«Давай, викладай! Тягне інтригу вона тут. Кажи вже, раз подивилася!»

Збільшені очі в коригуючих окулярах раніше викликали сміх. Але чомусь взагалі не смішно. Зараз роботу вперше оцінять.

«По-справжньому.»

І це не та робота й не та оцінка, що в академії.

Хоч би як мати її любила чи, припустимо, ненавиділа, атестуватиме вона тільки наявний результат. Як завжди, як в дитинстві. Жодної пощади не буде.

«Поблажливість – доля любителів. А ми тут обидві профі.»

Стало моторошно. Обличчя палає. Слабкість по всьому тілу. Тремор кінцівок. Безумно, до запаморочення, хотілося почути похвалу:

– Портрет прекрасно задумано, елегантно вибудувано, граціозно реалізовано. Усе дуже гармонійно. Ти в мене така молодець!

«У цьому дусі...»

Натомість відчула, що зараз їй зроблять дуже боляче. То бабуся за кожну бризку фарби на аркуші могла похвалити.

«А тут компліменти можна тільки заслужити. Не випросити.»

– Так, непогано, непогано. Написано чисто, без бруду. Композиція вдала. Цей жест назустріч глядачеві… знайшла підхід, молодець. Фон, передній план, деталізація – все доволі майстерно. Підкреслена національна особливість, одразу зрозуміло чий портрет. Малюнок в цілому вивірений, багато уваги приділено дріб’язковим елементам. Надмірна деталізація взагалі притягує увагу. Квіточки – ну дуже гарно пропрацьовані! Але…

«Так. Вічно ті кляті але!»

Внутрішня напруга досягла піка. Відчула, що починає задихатися.

«По похвалах на цьому усе. Тепер почнеться по-справжньому.»

– Що я тобі казала? Кольористика дико шкутильгає. Все тьмяне, ніби пізня осінь. Деякі елементи навпаки, занадто яскраві. Бо працюєш при різному освітлені! Я справді не розумію… як так? Ти ж не дурна, не можеш цього не бачити! Тобі певно щось заважає. Треба виправляти. Потім, ці очі... з ними точно щось не те. Цей погляд... хм!

– Як у Врубеля? – прохопилося обнадійливе.

У мами вирвалася посмішка.

– Я б так не сказала. Але щось на кшталт того. Дуже дивний, дикуватий. Якби мавку малювала, тоді може зійшло б.

«Вічно вона права. Злісна сучка!»

– Коротше, ти перемудрила. Місцями не дотягнула, місцями перестаралася. Ідея чудова, але треба повернутися на крок назад. Зробити купу виправлень. Додати контрастності світлотіні. Намалювати жінці природні очі. Моя тобі порада – краще поки відклади. Дуже схоже на перевтому. По гарячому не виправиш. Весна на порозі – сонце стане, буде більше натурального світла. Тоді повернешся до роботи зі свіжим поглядом. Одразу побачиш всі помилки. Спокійно допрацюєш.

– Ясно!

– Ну, чому ти одразу так негативно все сприймаєш?..

«Обісрала, ще й дивується!»

– Вже даруйте. Як є. Тебе ж просили не лізти поки не закінчено? Тисячу разів! Чому не дослухалася?

– Вибач доню. Я просто намагалася допомогти…

– Дякую, допомогла. А тепер – будь ласка. Хочу побути наодинці.

– У тебе є власний почерк, – замість того, щоб піти, затараторила жінка. – Треба його розвивати далі. Ти сама неначе нерозкрита квіточка. Але…

– Мамо!

«Просто згинь мовчки! Бо я зараз за себе не відповідаю.»

Неначе почувши це неозвучене благання, жінка поспішила до виходу. Наостанок, не втримавшись, видала:

– Але ж вона так схожа на тебе!

– Що?!

Мати вилетіла з кімнати. Миттєво зачинила за собою двері.

От, дивина. Все життя боялася мами, а сталося навпаки – та сама її боїться.

«Виростила дикунку на свою голову!»

Створила страшну індивідуалістку, яка воліє досягнути найвищих успіхів у мистецтві. Не зважає на оточення. Від усіх чогось вимагає, нічого їм натомість не даючи.