Володимир Худенко - Дим

Дія роману відбувається наприкінці 1990-х років. Межа тисячоліть відображається у людських долях низкою подій – як малозначущих, здавалось би, обмежених вузьким родинним колом, так і епохальних, усесвітніх. Важко осягти масштаб і значущість того, що відбувається, спостерігаючи за подіями очима звичайної людини. Однак, що не відбувалося б у країні, у світі, для багатьох лишаються найголовнішими одвічні людські цінності: кохання, родинність, спадкоємність поколінь. Книга розрахована на широке коло читачів.

Володимир Худенко

Дим

I

«Привіт, Іро! Ось я вже шість днів знаходжусь у повітрянодесантній учебці за сорок п’ять кілометрів від Каунаса, Литовська РСР, неподалік від залізничної станції Гайжюнай. Напишу детальніше, як я потрапив сюди. У Сумах я був із Колею (я писав), але одинадцятого травня його з хлопцями повезли в Північний Військово-морський флот. А мене вранці дванадцятого травня в чотири години ранку посадили в потяг і повезли через Україну, потім через Білорусь, і нарешті в Латвію. На другий день в три години ночі були в Каунасі. Чекали до шести годин ранку електричку, приїхали в Гайжюнай, до речі – там знімався фільм «В зоні особливої уваги», потім нарешті приїхали в учебку. Тут нас розформували, переодягли, і ось я пишу. А в думках я вдома. Згадую наші останні вечори, як в останній день ми ходили до твоєї садиби, і думаю про тебе. В учебці я буду півроку, вийду сержантом та поїду в частину, а може, й залишать тут. Зі мною тут пацан із Підлипного, Сергій Руденко. Іринко, вибач, що не написав раніше – не було часу, і так пишу ось на перекурі, правда, я не курю. Вибач за почерк – пишу на військовому квитку».

Йвановича ховали на початку похмурої вітряної осені, коли днями ще бува й світліло, а над вечір вже наганяло хмари. І ночі стояли холодні, сумні, і тужно, пронизливо вило округою.

Та й ховали не без клопоту. Спочатку довго не могли найти путніх копачів, а потому – бортової машини. За місяць перед тим колгосп, чи то пак СТОВ, офіційно й безповоротно збанкрутував, і ввечері хлопці порозганяли колгоспну техніку до себе по дворах. Антон тоді й сам, оставшись на колгоспному дворі аж до смерку, плюнув і, кинувши в кузов чужу запаску та дві порожні каністри, погнав свій ГАЗон до дому тихою безлюдною вуличкою. А вже одчинивши ворота, вгледів Ірину на порозі, і на її німе запитання лиш важко махнув рукою, буркнув:

– А я знаю?

І загнав машину в двір.

А через тиждень-два (до кого як) до шоферів навідався бувший завгар. Наказав зігнати техніку до комір.

Ірина тоді не вмовчала:

– Куди ти потаскав машину?

– До комір, – не втямив Антон.

– Ок чому?

– Поголовний велів, сама не чула?

– І хто він тобі такий?

– Завгар, а хто? Який тебе дзелик вкусив?

– Так заберуть же…

– Та чи вона й так моя? Іди ось не капай…

– Зо мною полайся, як більш ні з ким!

– Звиняйте, ваше високородіє.

Ну, словом, одвіз тоді Антон машину, як і решта. У кого, правда, пізніш забрали, а в сусіда його через дорогу трактор і досі в кінці городу, в берегах стоїть, бо загнав у хащі так, що не можна тепер витягти.

А оце вже як треба було везти Йвановича на цвинтар, то машини і не найшлось. Антон сам ходив із парубками до комір, а там, виявляється, охорона вже, і все якісь не наші – чи конотопські, чи бог їх зна. Словом, вийшов до них той Поголовний… він не Поголовний ніякий, ясна річ, то прозивають так, отож вийшов він до них і каже, мовляв, – так і так, нема машини, не дам машини, про інвентаризацію якусь плів… Виходило так, що орендатор тепер тут буде, і теж не наш, а всі в нього пайовики, а оцей же кабан Поголовний у нього так як управитель.

– Тобі ж на зборах, такий-сякий, постановили, щоб давав бортову на похорони! – не вмовкав Антон. – Ти ж сам у клубі клявся й божився, чорти б тебе видерли раком!..

А він, падлюка, лиш сміється.

Щось плете таке…

– Пройде опис, тоді й виділимо бортову…

– А… Понтій Пилат!

Антон махнув рукою та розвернувся назад, як не побіг через сільповський парк. І завше у нього так – то лається, що і небу жарко, а всі округ лише сміються. Видно, того й не вробив на посадах – він же й сам трохи завгаром був, цей Антон. Років два всього, чи й менше. А що він – лається-лається, а вони, іроди, лиш сміються, ніхто його серйозно не сприймав.

Догнали його хлопці, окликнули. Давай, мовляв, до Бондаря сходимо, у нього ж є бортовушка, те та се. Бондар – то ще один орендатор, їхній, із села. Антон пирхнув – бозна, чи вона, та бортовушка, ще й їздить… Ідіть самі, а я онно до Панаса, хай лаштує кобилу, раз так. Бачте, як виходить – проробив чоловік весь вік на грузовій машині, а на цвинтар станем підводою везти…

Машина, правда, найшлась-таки. Як уже сходив Антон до Панаса та вернувся на дворище покійного, з Іриною там перекинувся словом – вона лаштувала на стіл з бабами, словом – явились хлопці, кажуть – впросили Бондаря, і машина наче на ходу. Але за кермо кого з їхніх орендатор пускати не схотів ні в яку, послав свого Чуба, а він, той Чуб – п’яниця з п’яниці, і не прохмеляється зроду-віку.

Ну, так і вийшло – явився Чуб захмелений, і ще щось варнякати почав, Антон його вилаяв і в Христа і в Божу Матір, а тоді поліз у кузов вимітати звідти полову – той Чуб не стямився хоч кузов вимести, як їхав.

Тоді стали ждати попа, і ждали години зо дві, аж завечоріло. Антон сам хотів було ще зранку їхати за попом, та зголосився Валерка – покійного Йвановича син, у нього ж і машина своя, ну хай… Поїхали вони удвох із жінкою, і довго їх не було. Антон усе то стояв із чоловіками як надолобень, смалив без ладу цигарки і балакав бозна й про що – то за рибу, то за футбол… Про що на тих похоронах балакати? А то заходив у хату і стояв у сінях в напівтьмі – позирав скоса на мерця; той лежав серед зали в труні, висохлий, сірий, аж чорний.

* * *

Вмер він минулої ночі, похмурої, вітряної осінньої ночі. Антон тої ночі довго не міг влягтися, а влігшись, ворочався на постелі, вставав, вдягався, виходив у двір подиміти – Ірина давно вже спала. Він ходив по двору розхристаний, слухав, як виє вітер, як брешуть собаки по селу, як сунуть