Вільям Фолкнер - Світло в серпні

Роман видатного майстра прози, американського письменника, лауреата Нобелівської премії Вільяма Фолкнера «Світло в серпні» відзначається складністю форми, змісту і тематики. Автор майстерно змальовує провінцію на півдні США в часовому проміжку від Громадянської війни до кінця 1920-х років і освітлює завжди болючі проблеми, зокрема найгострішу й найважливішу з них — расове питання.
Твір належить до світової класики, його перекладено кількома десятками мов. У 1998 році редакція відомого видавництва «Модерн лайбрері» склала перелік найвидатніших літературних творів XX сторіччя. У цьому списку на чільному місці роман «Світло в серпні». Українською мовою друкується вперше.

Перекладено за виданням: New York: Harrison Smith and Robert Haas, 1932. W. Faulkner. The Light in August.
Переклад з англійської Олега Короля

Вільям ФОЛКНЕР

СВІТЛО В СЕРПНІ

Роман

ЛАУРЕАТИ НОБЕЛІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ

1949

Вільям Фолкнер

Удостоєний Нобелівської премії «за визначний і художньо унікальний внесок у сучасну американську прозу»

William Faulkner

Light in August

Світло в серпні

Розділ 1

Сидячи край дороги, дивлячись, як узвозом наближається візок, Ліна розмірковує: «Я прийшла з Алабами. Неблизький світ. Увесь шлях пішки. Це ж шмат дороги. Йду менш як місяць, а вже дісталася Міссісіпі. Так далеко від домівки я ніколи не бувала. І від Доунової лісопильні так далеко не заходила, ще з моїх дванадцяти літ».

На Доуновому тартаку Ліна побувала допіру тоді, коли померли батько й мати, хоча шість чи вісім разів за рік у суботу їздила возом до міста, зодягнена у виписану на пошті сукенку, спершись босими ногами об днище й тримаючи поряд себе, на сидінні, загорнуті в клапоть паперу туфлі. Взувала їх перед самим в’їздом у місто. З часом, підрісши, донька взяла за звичку просити батька спинятися на околиці. Тоді сходила й ішла пішки. Не казала, чому хоче йти, а не їхати. Батько гадав, що причина в гладких хідниках і вулицях. Насправді ж вона сподівалася, що перехожі, побачивши її пішою, матимуть за городянку.

Коли Ліні було дванадцять, померли батьки, того самого літа, в рубленому трикімнатному будинку з передпокоєм, без протимоскітних сіток на вікнах, у кімнаті, де навколо гасової лампи кружляла комашня, а долівку босі ноги відполірували, як старе срібло. З усіх дітей, що вижили, Ліна була наймолодша. Першою відійшла на той світ мама. «Доглядай тата», — заповіла вона. Дочка послухалася. А одного дня тато сказав: «Поїдеш на Доунову лісопильню разом із Мак-Кінлі. Збирайся, щоб була готова, коли він приїде». І помер. Мак-Кінлі, брат, приїхав підводою. Поховали батька пополудні в гаю за церквою й поставили сосновий нагробок. Наступного ранку Ліна перебралася назавжди на Доунів тартак, хоч, їдучи з Мак-Кінлі, й не знала цього. Позичивши воза, брат пообіцяв віддати його до ночі.

Ось на цій лісопильні він і працював. Усі чоловіки села трудилися або на ній, або для неї. Спилювали сосни. Робили це вже сім років, а за наступні сім винищать увесь навколишній ліс. А тоді частину обладнання завантажать у товарні вагони та й відвезуть. Частину ж машинерії покинуть, — бо ж завжди можна придбати на виплат нову, — і височітимуть над купами битої цегли та буйними хащами кошлатих бур’янів, вражаючи око, знерухомілі колеса, і здійматимуться заіржавілі бездимні комини поверх спотрошених котлів, упертих, збитих із пуття, очманілих, понад усіяною пеньками-віспинами сценою дощентного тихого спустошення — не ораною, не боронованою, помалу западаючись у червонясті захаращені яри під довгими тихими дощами осені й скаженими бурями в пору весняного рівнодення. І тоді цього сільця, яке й у свої найкращі дні не значилося в анналах пошти, не згадають навіть змордовані глистами, нічим не стримувані спадкоємці, розтягаючи хати на дрова й спалюючи в печах та камінах.

У сільці жило сімей зо п’ять, коли приїхала Ліна. Була там невеличка залізнична станція, і раз на день повз неї пролітав, виючи, пасажирсько-товарний потяг. Можна було його спинити червоним прапорцем, та зазвичай поїзд зненацька привидом виринав з-за оголених пагорбів і, заводячи, немов фея — провісниця смерті, проминав сільце-несільце, як проминають намистинку, впалу з обірваної нитки.

Мак-Кінлі був на двадцять років старший від сестри. Вона майже не знала брата, коли переїхала до нього. Мешкав у чотирикімнатному нефарбованому будинку зі своєю жінкою, змордованою від праці та дітей. Рік у рік вона як не ходила на останніх місяцях, то оклигувала після пологів. У той час Ліна тягла на собі всю хатню роботу й доглядала дітлахів. Згодом вона сказала собі: «Видно, тому я й сама так скоро розстарала собі дитину».

Ночувала Ліна у прибудові, на задвірку. Там було вікно, яке вона навчилася безшумно відчиняти й зачиняти в темряві, бо ж у цій кімнаті також спали спершу найстарший небіж, тоді два найстарші, а тоді три. Уперше відчинила це вікно, проживши тут вісім років. Відчинила разів десять-дванадцять, поки виявилося, що взагалі не треба було цього робити. «Такий уже, мабуть, мій талан», — сказала вона собі.

Про цю новину зовиця доповіла своєму чоловікові. Мак-Кінлі зауважив, що сестра погладшала, хоч мав би це спостерегти раніш. То був твердий чоловік. Разом із потом випарувалися з нього м’якість, ніжність, притаманні молодості (а було йому всього сорок), та майже все, крім своєрідної впертої, відчайдушної витривалості й безрадісного спадку по родовій гордості. Брат обізвав Ліну шльондрою. Звинуватив спокусника, вгадавши, хто він (молодих парубків, а тим паче зухвалих зальотників, було навіть менше, ніж сімей), а вона не згодилася з цими словами, хоч винуватець виїхав шість місяців тому. Лишень уперто товкла своє: «Він пошле мені виклик. Пообіцяв, що викличе мене» — непохитно, по-овечому, черпаючи із запасу терплячої стійкої вірності, на яку покладаються й надіються оті Лукаси Берчі, причому навіть не гадають стати поруч, коли їх потребують. А за два тижні Ліна знову вибралася через вікно. Цього разу було трохи важче спромогтися на таке. «Якби так важко було робити це тоді, то, мабуть, не довелося б тепер лізти», — спало їй на гадку. Могла б вийти дверима за дня. Ніхто б її не затримував. Напевно, вона це усвідомлювала, однак воліла піти вночі, ще й через вікно. Взяла з собою віяло з пальмового листя та акуратно зав’язаний із хустинки клуночок. Крім іншого пожитку, були в ньому тридцять п’ять центів, п’ятий десятицентовими монетами. Взулась у братові черевики — подарунок від нього. Тільки трішки зношені, бо влітку ніхто з рідні взагалі не носив взуття. Відчувши під ногами порох на дорозі, Ліна роззулась і понесла черевики в руках.

Ось так вона чинила майже чотири тижні. Позаду чотири тижні — спогади про далечінь, мирний коридор, застелений непохитною, нескаламученою вірою, залюднений приязними безіменними лицями, заповнений голосами: «Лукас Берч? Не знаю. У цій окрузі не знаю нікого з таким іменем. Цей шлях? Веде до Покагонтаса. Може, він там. Цілком можливо. Он попутна підвода. Підвезе вас кілька добрих гонів туди» — і ось за нею розкручується довга низка сумирних неухильних змін світла на пітьму й пітьми на світло, крізь які Ліна просувалася вперед на неквапливих однакових, не знати чиїх возах, немов крізь вервицю скрипучоколісних, обвисловухих аватар — утілень