uriev - Шість оповідань, uriev

«Чи я все це сама собі вигадала?»

Дикі, пекучі ревнощі рвуть нутро. Серце борсається у грудях. Потребує відповідей. Остаточної правди.

«Як його заспокоїти?»

Колись, в дитинстві, бабуся казала, дмухаючи та прикладаючи до рани на збитому колінці подорожник: «Поболить, поболить і перестане.»

«Коли вже перестане, бабуню? Не можу більше терпіти! Душно. Як же душно мені!»

Це все гасове світло. Мерехтить. Змінює перспективу. Спотворює думки. Доводить до сказу.

Ясна річ, у Мирослава там зовсім інше життя. Він і уявлення не має, як задихається вона тут у темряві на самоті.

«Немає більше сил це знущання терпіти!»

На секунду втративши залишки усвідомленості, остаточно загубила розуміння навколишньої ситуації. Одним ривком відкрила блекаут-штору, впускаючи в кімнату беззоряну ніч.

– Скільки можна мучити, дайте вже світло, нелюди! – вигукнула в пустоту. – Захлинаюся!

Наче у відповідь, в передмісті раптом замиготів цілий квартал.

«Слава Богу, хоч рушилось з місця! Скоро значить і до нас дійдуть.»

З деяким полегшенням продовжила спостерігати, як чорні мікрорайони один за одним поволі осяює світло. Туди повертається життя, там воскресає надія.

Мало-помалу місто оклигується від кошмару.

5

Ідея настільки захопила, що стала бачити картину уві сні, наче наяву.

Залита світлом жіноча постать на тлі безмежного поля й безкрайнього неба. Напрочуд прозоре повітря, ледь помітне колихання трав, зростаючих ближче до переднього плану. Барвисті квіти взяті в оберемок, прижаті до грудей... от тільки очі, скільки не намагайся, не розпізнати. Погляд вгадувався, але крізь яскраві промені виднівся нечітко, примарно.

Втім, у снах вічно так.

Підсвідомість неначе підказує основний напрямок роботи. Далі потрібно проявити гостроту розуму аби зобразити те, що, здається, зобразити неможливо.

Тільки виказавши неабияку силу волі, доклавши максимум умінь, вдасться надати видінням реальності, втілити їх в життя. Та й то не факт, що поталанить.

Відповідно задуму, очі жінки мають дивитися прямо в душу глядачеві. Досягати самих глибин, перевертаючи все всередині. Містячи одночасно радість, надію, затаєне страждання, космічну глибину. Позаземну мудрість й біль самотності.

Картина в цілому мусить вміщувати дещо більше, ніж замкнене життя окремо взятої людини. Має виражати певне узагальнення. Бо це світоглядна робота – підсумок багаторічного навчального процесу, плід надбаних за цей час роздумів про буття. Така собі авторська апотеоза.

«Саме ж у цьому суть художньої діяльності, хіба ні? Узяти буденні враження, змонтувати в уяві, реалізувати в конкретній формі, передати далі… наступним поколінням.»

Тут ще потрібна певна обережність. Здавалось би, візьми та намалюй жовте поле й блакитне небо. От тобі наочний символ. Будь-хто гляне на картину й одразу зрозуміє, що автор хотів тим висловити.

«Я ж не примітивну агітку малюю!»

Справжня творчість має працювати на тонших емоціях, захоплювати різноплановістю, ставити непрості, іноді нерозв’язні питання, а не підсовувати самоочевидні відповіді, неначе підручник. 

«От тільки де взяти впевненість у власних силах, ясну свідомість, внутрішню рівновагу? Інші козирі, необхідні для досконалого звершення?»

В той час як сутужний побут, виснажлива зима й нестача світла породжують лише втому та млявість.

«Ще й Мирослав…»

Одне звучання імені викликає масу складних емоцій. Ніжність, ревнощі, злість. Суцільний клубок незадоволеності.

«Ненавиджу його! Ні, кохаю. А кохаючи – ненавиджу.»

Наче він в чомусь винний…

«Мені вже все одно. Я без нього страждаю! Значить, має бути поряд. Але десь далеко. Тоді, має хоча б підтримувати! Але спробуй ще дочекайся тієї підтримки.»

Має… але… і так у всьому. Не будеш же постійно випрошувати, наче щеня, уваги до себе. Хоча потребуєш турботи більше ніж будь-коли. Доводиться терпіти. Пересилювати себе, раз по раз змирятися з байдужістю хлопця.

«Нехай не його вина... проте винний. Ще й більше за всіх.»

Багатьох навкруги підтримує надія: «От, зараз переможемо! Тоді!..»

«А що, власне, тоді? Мирослав прийде і покається? Станемо далі жити-поживати наче нічого особливого не трапилось?»

Як раніше все одно більше не буде. Так, можна зрозуміти, простити. Заново знайти спільну мову. От тільки чого варте раціональне «щастя?».

«Поталанило тим, кого реально підтримують. У кого є справжня надія. Що як в мене вона тьмяніє й ось-ось згасне?»

Всі ці думки… крутяться невпинно, зводять з розуму. Ніяк не вирватися з замкнутого кола.

Внутрішній колодязь давно спорожнів. Ніби набирала з нього неспішно, поволі. Однак, долоня за долонею… За рік вибрала до піску, до повної сухості.

Все-таки продовжуєш черпати. От уже й пісок закінчився, залишився твердий ґрунт.

Всередині тепер постійний тугий біль, дика ломка.

«Прилягти б десь на сніжку, щоб серце не так болісно пекло у грудях, а думки швидше остудилися. Тоді тихенько, з полегшенням, здохнути.»

Тут вже не просто бажання розбещеної дівчинки, а дійсна необхідність. Щоб близька людина відлила дещицю від своєї повної чаші. Додала наснаги.

«А коханий тільки нехтує.»

Під ґрунтом, виявляється, існує інший колодязь. Чорний, бездонний. Черпати не перечерпати. Жаги до життя не добавляє, зате насичує отрутою.

«Схоже, інша заполонила його серце. Поки я тут мучуся…»

Певно іноземка. Либонь наша, переселенка. Шльондра-українка.

«От, стерво! Ненавиджу. Всіх ненавиджу. Весь цей довбаний світ!»

А ще більше – саму себе. Шість божих місяців малювати картину й навіть не наблизитися до закінчення. Справді, скільки можна?

«Невміха, невдаха, нездара! Не дивно, що він начхав на тебе. Не встиг виїхати, одразу викинув із голови.»