uriev - Шість оповідань, uriev

Як то кажуть – дорвався до волі.

«Якщо він справді кохає, то що саме? Зовнішній образ без наповнення? Щось напівзабуте, але приємне?»

Фактично – він уже не кохає. Просто залишилася звичка. І та недовговічна.

«Час лікує» – мабуть, цю фразу теж якийсь забудькуватий чоловік придумав.

Бо їй чомусь навпаки – все гірше й гірше.

«Що тоді я для нього зі своїми відвертостями? Тільки посміється.»

Душа помертвіла.

Вже рік минув. Цілий рік вирваний з життя. А там, хто знає, буде другий, третій…

«Стільки, мабуть, не витримаю.»

Насправді хотілося одного – щоб Мирослав припинив таку свою поведінку. І взагалі – повернувся вже додому.

«От дурне! Його одразу від тебе заберуть. А там просто вб’ють. Краще вже…»

Справді, розум все розуміє. Проте серце навідріз відмовляється сприймати таку реальність. Постійні сумніви, які неможливо вирішити в собі. Все бачиться в похмурому світлі. Душа ниє і болить.

Ох, вже це глибинне, бурхливе, непокірне, вічно чимось ображене «я»!

«Скільки сама зможу терпіти? Та чи зможу взагалі? Якщо не зможу – що тоді?»

Замість відповіді – частішає пульс. З’являється шум у вухах, потемніння в очах. Стає важко дихати.

Виникає гострий сердечний біль.

«От воно, знову починається…»

Типові симптоми гіпертензії. Втім, справа не в підвищеному тиску. Ступінь проблем досяг такого рівня, з яким психіка банально не здатна впоратися.

Скільки ще вдасться на морально-вольових протягнути? Так можна й самій до лікарні від’їхати.

«Невже доведеться розірвати стосунки? Тільки не це!»

Задихаючись, раптом відчула дивне занепокоєння, наче знаходиться в кімнаті не одна.

Заглибившись у власні думки, навіть не помітила, що деякий час продовжує писати абсолютно автоматично. Ніби не сама малює. Мовби хтось водить рукою.

Знервовано обернулася – позаду лише темрява.

«Ні, просто здалося.»

Як не крути, на психіці все відбивається. Війна, смерті, розруха. Та й піклуючись про хвору, сама занадто здоровою не станеш.

«Дихай дівчинко, дихай…»

Насилу подолавши наближення паніки, поволі опам’яталася.

Окинула картину більш усвідомленим поглядом. Виявляється, поки випадала з реальності, виконала чималий шматок роботи. Зробила багато виправлень.

Втім, це нічого не означає. Автоматичне письмо – палиця з двома кінцями. Може справді все окей, а може завтра прийдеться переробляти. Вже не раз траплялися гарячкові вечори, коли малювала до забуття. Потім доводилося багато правити.

«Треба перепочити.»

Кинула пензля. Відійшла від картини на деяку відстань, намагаючись востаннє за вечір розгледіти явні недоліки.

«Ні, перед очима все пливе. Виснажилася.»

Мрілося, щоб саме в цю секунду підійшов Мирослав. Обвив руками, пригорнув до себе. Тоді втома наче розчиниться в його обіймах, потихеньку покине мозок та тіло, залишивши після себе приємну слабкість.

Піддаючись цій слабкості, можна буде легенько потертися носом об ключицю парубка, вдихаючи звичний, затишний запах. Потягнутися губами до щетинистого підборіддя, знайти знайомі сухуваті губи. З насолодою віддатися довгому поцілунку й тим приємним відчуттям, які його супроводжують. Тоді все, затиснуте в грудях майже до стану скам'яніння, почне поволі пом’якшуватися, розгортатися.

І от уже ти сама немов квітка, що відкривається назустріч сонцю.

«Без всього цього, як виявляться, так складно жити.»

Підкоряючись сплеску збудження, охопити однією рукою потилицю партнера, щоб не посмів розірвати пристрасне злиття губ, а другу засунути парубку в штани, передаючи йому, наче естафетну паличку, власну гарячку. А домігшись відповіді…

«Господи, Боже! Як його витерпіти? Прошу тебе, Мирославе… обійми вже мене!»

І Мирослав, ніби відгукнувшись на благання, дійсно обійняв. Відокремився від темряви позаду, безшумно посунувся з-за спини. Охопивши тіло руками, ніжно підхопив долонями затвердівші груди. Припав губами до шиї, покриваючи сонну артерію м’якими поцілунками.

«Краще йди сюди, любий. Притиснись до мене всім тілом.»

Такий рідний. Такий ніжний. Такий…

«Продовжуй. Не зупиняйся! Так, це воно…»

На жаль, приємне забуття тягнеться недовго. Прочиняєш очі – стикаєшся з дійсністю. Ніякого Мирослава поряд навіть близько немає. Ноги розкидані на підлокітниках офісного крісла. Одна твоя долоня затискає сосок, друга – спорадично тре м’якуш проміж ніг.

«Як безглуздо.»

Інстинктивне відступає, свідомість повертається. Гарячу фантазію одномоментно змінює реальність. Солодке почуття враз стає гірким.

Це все лише гра уяви.

Виникає відчуття, наче щойно пройшла огляд у п’яного гінеколога. Приємного мало.

Опускаєш ноги на підлогу. Сідаєш нормально, поправляєш одяг, що збився. Стомлено проводиш долонею по обличчю.

На кінчиках пальців залишки якоїсь слизі.

«Бр-р!..»

Тхне сирою рибою… Чимось таким, коротше, нездоровим. На присмак – з кислинкою.

«А Мирослав полюбляв цей гострий запах. І особливо смак.»

«Карамельний» – одного разу повідав він.

«Ніколи б так не сказала. Справжня гидота.»

Втім, їй дуже імпонувало, що йому ця «гидота» подобається – якимось чином, розуміння настільки дивного факту робило її щасливою.

«Як тепер звикнутися з думкою, що Мирославу нині до вподоби чийсь інший запах, чийсь інший смак?»

Так не може далі продовжуватися!

«Скоро збожеволію. Кохання на відстані – штука не реальна. Треба з цим закінчувати.»

Думка слушна, але наче вбиває. Ламає все в душі, виводить з ладу розум. Однак, рано чи пізно прийдеться змиритися – і остаточне розуміння справжньої реальності, на яку ти ніяк не можеш вплинути – вбиває ще більше.

«Ось до чого був той сон з тарганом!»

Вимазалася вся в чужій липкій бридоті. Наче забруднилася у неохайності партнера.