uriev - Шість оповідань, uriev

«Деяким воно само дається. Але не з моїм щастям. От і доводиться страждати.»

В одному мати мала рацію. Чудово в важку хвилину отримати підтримку. Особливо від тієї єдиної у світі людини, підтримки якої потребує вся твоя істота.

«От тільки Мирославу пофігу.»

Він наче маяк, що сяє по іншій стороні бурі. Відсвічує теплом, віщує прийдешній мир та спокій. Проте маяк, здається, поволі згасає. Інше життя немов забирає його. Все менше він світить сюди, у минуле. Все більше кудись у майбутнє, в якому їй, схоже, немає місця.

Від цієї думки неначе плита лягає на груди. Так що й не продихнеш.

«Чому я терплю, хоча терпіння давно закінчилось. На що сподіваюся взагалі?»

Мабуть, на відповідне відношення до себе.

«Просто до останнього надіюся, що мене так само люблять, в мене так само вірять, на мене так само покладаються. Невже я не варта терпіння? Невже я не заслуговую ні краплі поваги? Невже заради мене неможливо трішки зціпити зуби, та деякий час перебитися?!»

Що тоді вже казати про справжню любов…

«А може справа не в Мирославі? Може, то зі мною щось не так? Може то я… така… ніяка. Нічого не варта.» 

Та й взагалі – хіба в наш час вірність комусь важлива? Головне ж не те з ким ділиш ліжко, а кого продовжуєш кохати. Бо життя – штука багатогранна, а секс – просто потреба. Наче їжа чи вода. Сьогодні задовольнив потребу в якійсь забігайлівці. Завтра – в затишному ресторані. Це ж нині в порядку речей, чи не так?

«Тільки якась я не така, схоже. Мабуть, неповноцінна. Міркую думками минулих поколінь.»

Що, коли кохання та секс для тебе – речі нероздільні? Якщо для тебе це одне й те саме? Кохати одного, займатися сексом з іншим – зовсім не вкладається у мізках.

«Застаріла ти, дівчинко. Як твої улюблені масляні фарби. Як всі ті Гогени, ван Гоги, Пабли Пікассо, та інші дивні персонажі художньої кунсткамери. Застрягла у минулому.»

Виходить, слова важливіші за поступки? Мабуть, так воно і є. Треба просто з цим змиритися. Закрити очі.

«Але як тут змиритися, коли мені болить?»

Слова словами, а діями він показує її справжнє місце у своєму житті. Чергова дівка. Не перша й не остання у списку. Може навіть другорядна чи третьорозрядна...

«Чому я сама собі огидна?»

Бо не гідна ні вірності, нічого.

«Може варто також піти в невеличкий загул?»

Але серце чомусь до цього не схильне. Чомусь противиться.

З нею точно щось не так.

«Мабуть, якась вроджена душевна вада.»

Та ж сама, що заставляє вечір за вечором сидіти після нудотної роботи, малювати цю кончену, нікому не потрібну картину. Зберігати вірність людині, якій начхати на твою вірність. Для якої сам формат вірності – щось застаріле, чужорідне, непотрібне. Яка давно вже живе іншим життям й не журиться. Хіба що пише раз в місяць звичні слова про «сумую» і «кохаю». Наче обов’язкову повинність відбуває. І далі вільний.

«Як в таких умовах працювати? Як тут жити, взагалі?»

Одинока симпатична жінка з гасовою лампою та недописаною картиною. Звучить романтично, а по факту – ридати хочеться.

Спробувала накрутити себе ще більше, аби виплакатися. Може полегшає… От тільки сльози не лізуть.

До речі. Чому вони переписуються або войсять, проте дуже рідко використовують відеозв’язок? З однієї сторони, так звикли, так зручно. З іншої, бачити один одного – це ж зближує!

«От ідіотка! Звичайно, він же мужчина. Йому не балачки про любов потрібні… більше матеріального, фізичного. Інтимний чат, щось таке.»

Тим більше коли самій хочеться тілесного контакту…

«Я вже настільки скучила. Що готова на все.»

Але через те, що він віддалився, відчувала тепер сильну сором'язливість, непевність.

«Дурепа! Раніше було потрібно думати!»

Хто ж знав. Тепер вже пізно, звичайно. Навряд парубка серйозно зацікавлять віртуальні принади, коли поряд є натуральні.

Думка защемила серце.

«Знову я не така. Знову все на мені! Він же чоловік. Якщо йому цікаво – чому сам не запропонував?»

Бо немає потреби. От і вся недовга.

«А чому немає потреби?..»

Відповідь сама собою напрошується. 

Вони ж по-справжньому близькі. Робили у ліжку відверті речі, на які деякі пари навіть не наважуються. То в чому справа? Чому так складно попросити про дещо більше? Відверто продемонструвати партнеру, що ти відчуваєш?

Перестороги, невпевненість в чужих почуттях. Острах виявитися незрозумілою. Передчування, що твої почуття будуть відкинуті, нівельовані.

«Втрата довіри. От у чому суть.»

Коли це почалося? Як це з ними трапилось?

«Мабуть, ще в влітку.»

Одного разу під час листування вона почала згадувати розвиток їхніх відносин. Спогадала всі основні моменти – як зустрілися, як познайомилися, яким було перше побачення. Перший секс та деякі потаємні деталі.

Але Мирослава всі ті спогади зовсім не захопили. Певні події його просто здивували – схоже, він уже майже все забув.

«Чоловіки не вміють кохати по-справжньому, це абсолютно точно. В них для цього закоротка пам'ять.»

Особливо пригнічувало те, що деякі речі його розсмішили. Дуже дивувалася, не могла зрозуміти причину: спогади – єдине, що залишилось від нього. Вона ними так дорожить!

«А він, виявляється, зовсім не цінує.»

Саме тоді крапля отрути проникла в душу. Поступово, наче іржа, роз’їла все всередині.

Далі більше – почала на будь-який його прогріх звертати підвищену увагу. Стала помічати кожну неуважність, кожну невлучну відповідь. Рахувати дні. Вишукувати нестикування в словах, робити невтішні висновки…

Раз по раз почали вискакувати в голові деякі думки, які хотілося повернути назад й ніколи знову не думати. Але ж вони настирні, їх неможливо позбутися.

«Коло замкнулося.»

Поступово з’явилася впевненість, що поки вона тут бореться наодинці з внутрішніми демонами, у нього там інтим з іншою жінкою, а може навіть не з одною. Може він їх там взагалі змінює наче рукавички.