Ханс Рослінг - Фактологія

там і залишатися, то, мабуть, це якісь унікальні люди, чия бідність відрізняється від злиденності решти мільярдів по всьому світу. Включно з тими, хто живе на інших територіях Африки, які вже вийшли зі становища крайньої бідності. А я не думаю, що вони такі вже унікальні.

Я вважаю, що останніми вийдуть з надзвичайно бідного становища ті злиденні фермери, які мешкають на низьковрожайних ґрунтах і оточені зонами воєнних дій. Таких людей сьогодні налічується до 200 мільйонів, і половина з них живе в Африці. Попереду в них справді вкрай важкі часи — не через їхню незмінну культуру, а через безплідну землю й війни.

Але я плекаю надію, що й цим найнужденнішим і нещасним людям теж вдасться покращити своє життя, оскільки крайня бідність завжди виглядає такою безнадійною й безвихідною. Під час жахливих голодоморів і воєнних конфліктів у Китаї, Бангладеш і В’єтнамі прогрес теж здавався неможливим. А сьогодні більшість одягу з вашої шафи виготовлено в цих країнах. 35 років тому Індія була там, де сьогодні Мозамбік. Тобто цілком імовірно, що за 30 років Мозамбік пройде тим самим шляхом, що й Індія, і перетвориться на країну зі щабля 2 й надійного торгового партнера. У Мозамбіку є довге, прекрасне узбережжя Індійського океану, майбутній центр глобальної торгівлі. Чому б цій державі не процвітати?

Ніхто не може стовідсотково передбачити майбутнє. Я не переконаний, що саме так і станеться. Але я — посибіліст, і факти говорять мені, що це можливо.

Через інстинкт долі нам дуже важко прийняти, що Африка може наздогнати Захід. Африканський прогрес, якщо його взагалі помічають, здається подарунком фортуни, випадковою удачею, тимчасовою паузою в жалюгідній, сповненій воєн, долі.

Здається, той самий інстинкт долі примушує нас вважати західний прогрес, що й досі триває, чимось звичайним і природним, попри економічну стагнацію, яка багатьма сприймається як щось тимчасове, від чого ми дуже швидко одужаємо. Багато років після кризи 2008-го Міжнародний валютний фонд продовжував прогнозувати тривідсоткове економічне зростання в країнах щабля 4. П’ять разів поспіль усі країни щабля 4 не досягали цієї позначки. Щороку протягом цього часу МВФ повідомляв: «Наступного року ми станемо на звичні рейки». Нарешті в організації зрозуміли, що «нормальне» повернення неможливе, і зменшили очікування зростання до 2 %. Водночас МВФ визнав, що натомість дуже швидке зростання (понад 5 %) за ці роки було зафіксовано в таких країнах щабля 2, як Ґана, Нігерія, Ефіопія, Кенія в Африці та Бангладеш в Азії.

Чому це так важливо? Ось одна з причин: на світогляд тих, хто займається прогнозуванням у МВФ, дуже впливає місце, куди вкладають пенсійні інвестиції. Очікувалося, що країни Європи та Північної Америки матимуть швидке і надійне зростання, що зробило їх привабливими для інвесторів. Коли ці прогнози не справдилися, а економіка цих країн припинила швидко зростати, зростання пенсійних фондів теж уповільнилося. Країни, які здавалися малоризиковими й високодоходними, виявилися малодоходними й високоризиковими. І водночас африканські країни з великим потенціалом зростання потерпали від нестачі інвестицій.

Це важливо ще й тому, що якщо ви працюєте на компанію, засновану на старому «Заході», то, певно, втрачаєте можливості найбільшого в історії розширення ринку споживачів із середнім рівнем доходу, яке відбувається зараз в Африці та Азії. Інші, місцеві, компанії вже закріплюють позиції, отримують визнання бренду та розповсюджуються на всі континенти, поки ви досі не бачите того, що відбувається навколо. Західний споживчий ринок був просто рекламним анонсом того, що відбуватиметься в майбутньому.

Малюки й релігія

Після лекції з курсу охорони здоров’я у світі, який я читав у 1998 році, більшість студентів попрямувала до кавомашини, але одна дівчина залишилася. Я побачив, як вона поволі піша до передніх рядів. Її очі були в сльозах. Коли вона зрозуміла, що я помітив це, то відсахнулася й перевела погляд у вікно. Студентка була чимось зворушена. Я думав, що вона розповість мені про якісь особисті проблеми, які завадили їй прослухати курс. Не встиг я вигадати слова, щоб заспокоїти її, як дівчина повернулася до мене, опанувала себе й рівним голосом сказала те, чого я зовсім не очікував: «Моя родина з Ірану. Те, що ви щойно розповідали про швидкі зрушення в системі охорони здоров’я та освіти в Ірані, — це перший позитивний відгук про рідну мені країну, який я почула від шведа».

Ця дівчина говорила ідеальною шведською із чистим стокгольмським акцентом: вочевидь, вона все своє життя прожила у Швеції. Я був приголомшений. Усе, що я зробив, — це показав статистичні дані ООН, які вказували, що рівень тривалості життя в Ірані збільшився, а кількість дітей на одну жінку зменшилася. Також я зауважив, що це серйозне досягнення: чи не найшвидше зменшення кількості малюків на жінку за всю історію (із шести дітей у 1984 році до майже трьох — у 1998, а це навіть не 15 років).

Це був лише один із маловідомих прикладів того, як швидко змінювалися країни із середнім рівнем доходу в 1990-х.

— Не може бути, — відповів я.

— Так і є. Ви казали, що швидке зменшення кількості дітей на одну жінку в Ірані — це показник покращення в системі охорони здоров’я і в системі освіти, особливо для іранських жінок. Ви також мали рацію в тому, що більшість молодих іранців дотримуються сучасних сімейних цінностей, тяжіють до невеликої кількості дітей і використовують контрацептиви. Я ніколи не чула, щоб хтось у Швеції говорив щось схоже. Навіть високоосвічені шведи зовсім не знають про ті зміни, які там відбуваються. Вдосконалення. Сучасні тенденції. Вони вважають, що Іран десь на тому ж рівні, що й Афганістан.

Найшвидше зменшення кількості дітей на одну жінку за всю історію людства залишилося поза увагою вільної західної преси. Іран — країна, де в 1990-х розташовувалася найбільша у світі фаб­рика презервативів, де було введено обов’язковий дошлюбний курс сексуальної освіти як для чоловіків, так і для жінок. Ця країна мала високоосвічене населення, у якого був чудовий доступ до розвиненої системи охорони здоров’я. Пари використовували конт­рацептиви, щоб контролювати народжуваність, а також могли звернутися до репродуктивних клінік, якщо завагітніти було проблемою. У 1990 році я мав змогу завітати до такої клініки в Тегерані, яку очолювала людина-ентузіаст, професор Малек-Афзалі, кот­рий і був автором дива репродуктивного планування в цій країні.

Як багато західних людей знають, що сьогодні іранська жінка вирішує мати менше дітей, ніж американка чи шведка? Чи ми, західні люди, так любимо вільне слово, що це