Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

з круглою головкою та маленькою простою борідкою. Він липкий, наче був приклеєний до корінця між сторінками та шкірою.

Закарі замислюється: «Доріан полював на книжку чи на цей ключ? А може, на те і на те?» Знову розгортає книжку й читає першу історію, у якій розказана версія тієї самої легенди, яку Доріан прошепотів у темряві після вечірки. Його засмучує, що книжка не дає подробиць того, як учинила із серцем Долі мишка. Перечитування історії дарує значно складніші почуття, а сьогодні вранці Закарі не вміє дати їм раду, тому згортає книжку, вішає ключ на ланцюжок разом з ключем від номера й натягає сірий светр з високим коміром. Плетіння таке важке, що ключ, компас і меч ховаються під нитками й не дзеленчать на кожному кроці. Хлопець гадав, що светр пройнявся запахом ялівця, натомість відчуває ледь помітний аромат млинців.

Свідомість підказує Закарі написати записку на Кухню й запитати про пральню. Відповідь надходить швидко.

Будь ласка, надсилайте нам усе, що потрібно випрати, містере Роулінз

Закарі якомога швидше складає в ліфт свій забризканий фарбою костюм і відправляє його вниз.

За кілька секунд лунає дзвоник. І Закарі вже б не здивувався, побачивши, що його одяг у якийсь дивовижний спосіб встигли випрати, але знаходить забутий вміст своїх кишень. Готельний ключ, гаманець і два клаптики паперу: на одному — записка від Доріана, а на другому — роздрукований квиток з нашкрябаними словами, які колись були назвою бурбону, а тепер перетворилися на брудну пляму. Хлопець залишає все на камінній полиці, під кроликами-піратами.

Він знаходить кур’єрську торбу — стару військового типу сумку вицвілого оливкового відтінку, з номером на пряжці, кладе всередину «Передбачення і перекази» разом з ретельно загорнутим у серветку мафіном, а потім, наполовину заправивши скуйовджене ліжко, виходить з кімнати, замикає за собою двері й намагається знайти зворотний шлях до виходу. До Серця, як назвав його Хранитель.

Повернувши вбік тричі, вирішує проконсультуватися зі своїм компасом. Коридори здаються іншими, яскравішими, ніж раніше, освітлення змінилося. Між книжками сховано світильники, зі стелі звисають гірлянди. На перехрестях стоїть щось подібне до гасових ламп. Дорогою йому трапляються сходи, але хлопець не пам’ятає жодних сходів, тому не підіймається. Минає простору велику кімнату з довгими столами й зеленими гасовими лампами, дуже схожу на бібліотеку, хіба що замість підлоги там дзеркальний басейн, у якому залишили підвищення — сухі доріжки до острівців зі столами. Минає кота, який пильно вдивляється у воду, і, простеживши за його поглядом, помічає самотнього помаранчевого парчевого коропа[33], що плаває під ретельним котячим наглядом.

Це місце геть не таке, яким уявляв його собі Закарі, читаючи «Солодкі муки».

По-перше, воно більше. Він ніколи не міг бачити дуже далеко в одному напрямку, але тут здається, наче ці простори нескінченні. Хлопець навіть не знає, як описати їх. Це місце схоже на музей живопису й затонулу бібліотеку, які чомусь перенесли в лабіринти метро. Понад усе воно нагадує Закарі університетський кампус: довгі доріжки, різні території, нескінченні полиці з книжками, і дещо (він ладен дати голову на відсіч) тут здається не просто архітектурною забаганкою. Це місце оповите потребою навчання, історій, таємниць.

Утім, схоже, він тут єдиний студент. Чи принаймні єдиний студент, що не є котом.

Після читальної зали в басейні та зали, наповненої книжками винятково в синіх обкладинках, Закарі повертає до коридору, що виводить його назад, до викладеного кахлем і схожого на собор входу з всесвітнім годинником. Люстри горять яскравіше, навіть деякі з тих, що містяться на підлозі. Вони висять (або ні) на довгих, схожих на линви, мотузках і ланцюгах синього, червоного та зеленого кольорів. Раніше він цього не помічав. Кахель здається барвистішим, але має щербинки й де-не-де вицвів. Певні фрагменти подібні до фресок, але на місці залишилося занадто мало шматочків, щоб упізнати, який там був сюжет. У центрі кімнати гойдається маятник. Двері ліфта зачинені, але до кабінету Хранителя розчахнуті навстіж, тож видно, що в кріслі, прикипівши до Закарі поглядом, сидить рудий кіт.

— Доброго ранку, містере Роулінз, — вітається Хранитель, не відводячи погляду від столу, перш ніж Закарі стукає у відчинені двері. — Сподіваюся, ви бодай трохи поспали?

— Так, звісно. Дякую, — відповідає хлопець. У нього безліч запитань, але він не знає, із чого почати, і зрештою питає: — А де всі?

— Нині ви наш єдиний гість, — озивається Хранитель, продовжуючи писати.

— А хіба тут нема… постійних мешканців?

— Ні, зараз немає. Вам ще щось потрібно?

Очей від записника чоловік так і не відвів, тому Закарі озвучує дещо несподіване запитання:

— Це, мабуть, неймовірно, але ви часом не маєте десь тут запасних окулярів?

Хранитель дивиться на нього й відкладає ручку.

— Мені страшенно шкода, — каже він, підводячись і перетинаючи кімнату до однієї з шафок з безліччю шухляд. — Шкода, що ви не попросили мене минулої ночі, та я знайду щось для вас. Коротко- чи далекозорість?

— Короткозорість із астигматизмом обох очей, але це можуть бути сильні окуляри для короткозорих.

Хранитель висуває декілька шухлядок, а тоді простягає Закарі невеличку коробочку з кількома парами окулярів. Здебільшого вони в тонких оправах, але є кілька товстіших і навіть одна рогова.

— Сподіваюся, щось із цього згодиться, — каже чоловік.

Він повертається до столу та своїх записів, Закарі тим часом міряє окуляри: перші — занадто тісні, але декілька інших сідають добре. І навдивовижу схожі на ті, що йому виписали. Хлопець обирає пару мідного кольору з прямокутними лінзами.

— Ці чудово пасуватимуть, дякую, — каже він, віддаючи коробочку Хранителю.

— Залюбки, можете залишити їх собі до кінця вашого перебування тут. Чи можу я допомогти вам ще чимось цього ранку?

— А… Мірабель уже повернулася? — бовкає Закарі.

На обличчі Хранителя знову промайнуло щось схоже на легке невдоволення, але воно так швидко зникло, що Закарі навіть не певен у тому, що це було. Він припускає, що Хранитель і Мірабель не в найкращих стосунках.

— Ще ні, — відповідає чоловік, і його тон ні про що не свідчить. — Будь ласка, поки чекаєте, можете спокійно все дослідити. Лише попрошу, щоб усі замкнені двері лишалися замкненими. Я… Я повідомлю про вашу присутність, коли вона прибуде.

— Дякую.

— Приємного дня, містере Роулінз.

Зрозумівши його натяк, Закарі повертається до коридору, помічаючи тепер в окулярах-помічниках більше деталей. Це місце на волосинці від того, щоб перетворитися на покришені руїни. Тримається