Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

Якась частина його хоче розпитати Хранителя детальніше, але більша віддає перевагу обачній поведінці, зважаючи на їхню вчорашню розмову. Може, Мірабель буде привітнішою у… Ну, у всьому. Коли вона вже з’явиться? Він пригадує костюм Короля чудовиськ і не може уявити її тут.

Закарі обирає для прогулянки інший коридор, у якому полиці викарбувані в камені, книжки розкладені в різних за розміром комірках упереміш із чайними горнятками, пляшечками й поодинокими шматочками крейди. У цьому коридорі теж є картини, чимало з них, певно, створена тим самим художником, що й кролики-мореплавці в його кімнаті. Вони дуже реалістичні, але з примхливими деталями. Ось портрет юнака в пальті з безліччю ґудзиків від комірця аж до манжетів, але кожен ґудзик — це крихітний годинник, і всі вони показують різний час. На іншій картині зображений голий ліс у місячному сяйві, проте одне дерево живе та вкрите золотим листям. На третій — натюрморт з фруктами й вином, але з яблук вирізьблені клітки із червоними пташками всередині.

Закарі смикає кілька дверей без табличок з іменами, але вони здебільшого замкнені.

Він замислюється: «Де ляльковий будиночок, якщо все це правда?»

Не встигає хлопець подумати про це, як помічає ляльку на полиці.

Самотня округла дерев’яна лялька розмальована, як жінка, загорнута в мантію із зірок. Очка в неї заплющені, а просто намальований ротик випнутий в усмішці, кілька штрихів потрісканої фарби кольору місячного сяйва додають її рисам вичікувального спокою. Такий вираз обличчя буває, коли заплющуєш очі, щоб задути свічки на торті. Лялька вирізьблена в такому стилі, що спершу нагадує хлопцеві мамину колекцію кокесі[34], але потім він помічає добре захований шов навколо кругленької талії і розуміє, що вона більше схожа на російську матрьошку. Закарі обережно крутить ляльку й відділяє верхню частину від нижньої.

Усередині леді в зоряній мантії ховається сова.

Усередині сови — інша жінка в золотому вбранні та з розплющеними очима.

Усередині золотистої леді — кіт з очима того самого відтінку, що і її шати.

Усередині кота — маленька дівчинка з довгим кучерявим волоссям, у блакитній сукні. Оченята розплющені, але дивляться вбік, більше зацікавившись не людиною, яка її розглядає, а чимось іншим.

Найкрихітніша лялька — це бджілка, яка завбільшки зі справжню.

У кінці коридору, де каміння ховається за червоними оксамитовими завісами, щось ворушиться. Щось більше за кота, однак, коли Закарі дивиться туди, там уже нічого немає. Він по черзі з’єднує половинки всіх ляльок і залишає їх стояти рядочком на полиці, не змушуючи скніти в пастці, а тоді рушає далі.

Навкруги так багато свічок, що аромат бджолиного воску просочує геть усе, м’яко й солодкаво змішуючись із папером, шкірою і каменем, ноткою диму.

«Хто їх усі запалює, якщо тут більше нікого нема?» — дивується Закарі, проходячи повз канделябр з понад дюжиною тонких воскових свічок, що тліють, стікаючи воском на камінь, над яким уже плакало багато-багато свічок.

Одні двері відчиняються до круглої кімнати з вигадливими вирізьбленими стінами. Одна-єдина лампа лежить на підлозі, і, коли хлопець обходить навколо неї, світло вихоплює різні частини різьблення, демонструючи візерунки та текст, однак прочитати історію повністю нема змоги.

Закарі доходить до коридору, який закінчується садком. Склепіння стелі нагадує мармур поряд з ліфтом, воно кидає проміння, схоже на сонячне, на забуті на лавицях і фонтанах та складені стосами біля скульптур книжки. Хлопець минає кам’яну лисицю і ще щось подібне до безладно накиданих сніжних куль. У центрі кімнати є частково відгороджений простір, який нагадує чайний будиночок. Усередині стоять лавиці й статуя жінки — вона сидить на кам’яному стільці. Її сукня спадає вирізьбленими брижами, немов то справжня тканина, і повсюди: на руках, у складках сукні та в кучериках волосся — сидять бджоли. Їх змайстрували з каменю іншого кольору, ніж їхню володарку, теплішого відтінку, і, схоже, кожну з окремого шматочка. Закарі бере одну в руки, а потім повертає на місце. Очі жінки опущені долу, руки вона тримає на колінах долонями догори, наче читає книжку.

Біля її ніг посеред бджіл, мов офіра, стоїть склянка, до половини наповнена темною рідиною.

— Так і знала, що проґавлю, — каже хтось у Закарі за спиною.

Хлопець обертається. Якби він не впізнав голосу, ніколи б не здогадався, що це саме та жінка з вечірки. Волосся без темної перуки густе, хвилясте й пофарбоване в різні відтінки рожевого — від гранатового біля коріння до блідо-рожевого, як шовкові пуанти, на плечах. Навколо темних очей міняться кольорами золоті блискітки. Вона старша, ніж він думав: певно, на кілька років, а може, і більше. Убрана в джинси, вершкового кольору светр, що має такий вигляд, наче з вівці миттєво перетворився на одяг, і високі чорні черевики з довгими шнурками. Утім, усе разом сповнене якоїсь невимушеної елегантності. На шиї в дівчини кілька ланцюжків із численними ключами та медальйонами, схожими на компас Закарі, та щось подібне на відлитий зі срібла пташиний череп. Вона якимось дивом навіть без хвоста досі нагадує Макса.

— Що проґавиш? — перепитує Закарі.

— Щороку приблизно о цій порі хтось залишає тут склянку вина, — пояснює панна з рожевим волоссям, вказуючи на келих біля підніжжя статуї. — Я ніколи не бачила, хто це, і не через лінощі! Ще один рік таємниці.

— Ти — Мірабель.

— Моя репутація випереджає мене, — погоджується дівчина. — Завжди хотіла так сказати. Нам не довелося познайомитися як слід, чи не так? Тебе звуть Закарі Езра Роулінз, і я казатиму Езра, бо мені так подобається.

— Якщо ти називаєш мене Езра, я називатиму тебе Макс.

— Домовилися, — погоджується вона з голлівудською усмішкою. — Я взяла твої речі з готелю, Езро. Залишила їх у кабінеті, коли пішла шукати тебе, тож зараз на них, напевно, сидить кіт і пильнує. А ще я виписалася за тебе з того готелю й завинила тобі танець, який перервали. Як ви порозумілися із цим, як там його?

— Доріаном?

— Він сказав, що його звуть Доріаном? Який уклін у бік Оскара Вайльда, а я вважала досить кепськими ті його драматичні брови й вічну зажуру. Мені він казав, щоб я називала його містером Смітом, та, мабуть, ти сподобався йому більше.

— Ну, хай там як його звуть, тут його нема, — нагадує Закарі. — Він потрапив до тих людей?

Усмішка Мірабель зникає. Занепокоєння миттєво подвоює турботу, яку Закарі намагався