Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

а мама вихопила щура променем ліхтарика і голосно верескнула. А щур кинувся кудись у темряву, ледь чутно цокаючи кігтиками по бетонній долівці.

Надя автоматично торкнулася до кірки запеченої крові на мочці вуха. Минулого разу її вкусили уві сні. Було навіть не дуже боляче. Просто вона прокинулася від того, що в її вухо вчепилися чиїсь метушливі зубки. Тепер Надя боялася спати. А ще — дуже хотіла пити. Мабуть, якби не це, вона б не так утомлювалася.

Іноді стіна під її рукою мокріла й можна було намацати заглибини, де волога збиралася невеличкими калюжками. І Надя злизувала їх. Так спрагу вдавалося ненадовго обдурити. Натомість на неї вмить нападав голод… Часом хотілося трохи посидіти, перш ніж іти далі. І тоді вона засинала, навіть якщо не хотіла. От і перед цим вона думала, що просто відпочине, та щойно оперлася на стіну, печеру осяяло денне світло, увійшла мама і сказала: «Ти не можеш піти без шапки»…

Сон відступив, але сили йти далі Надя таки не відчула. Захотілося поплакати, і вона навіть схлипнула зо два рази, та потім усе ж передумала. Дівчинка підняла руки і гучно плеснула (Плесь! Плесь-плесь!), і шурхіт щурячих лапок умить нагадав їй, звідки і куди тягнеться коридор. Мапа перед її внутрішнім зором накреслила петлі лабіринту, які вона вже пройшла. Вона знає, куди йти. Надя повільно підвелася, знову примусивши сахнутися врізнобіч щурів, які снували навколо.

Через багато кроків — тисяча шістсот дванадцять, адже Надя рахувала напрочуд добре — стіна під правою рукою слизнула вбік. Поворот. Надя завжди торкалася до стіни правою. Й завжди повертала, аж поки замикала коло. Тому цього разу вона теж ступила в новий прохід, не засумнівавшись і на мить.

Іти було важко. Навіть занадто важко — так іще не було. А невдовзі Надя збагнула ще дещо: шурхіт щурячих лап більше її не переслідував. Його не було. Вона завмерла, дослухаючись, а тоді різко плеснула, як робила це, коли прокидалася. Тиша. Їх немає. Зрадівши, вона навіть спробувала йти швидше.

І знову подумала, що її ноги стали якісь важкі. А потім відчуття важкості враз зникло саме по собі. Кроки стали цілком звичайні. Надя здивовано зупинилася. Вона думала, що просто дуже стомилася, й тому насилу йде, а зараз їй полегшало без жодної причини.

І вона зрозуміла. Надя навіть повернулася назад на два десятки кроків, і йти було неймовірно легко, а тоді знову пішла вперед, і ноги налилися важкістю. Увесь цей час коридор ішов угору! Отже, вона може не замкнути петлю, а пройти над мапою, яку накреслила у своїй голові. Вона поняття не мала, ні як високо піднялася, ні як це виміряти… Занадто складно… Надя сумнівалася. Подумала, а чи не пройти ще трошечки, якщо коридор усе-таки підіймається — а що як там вихід? А повернутися вона зможе завжди…

Але одне запитання неприємно лоскотало її зсередини: чому щури відмовилися йти за нею цим коридором?

І вона рішуче попростувала назад, не підозрюючи, що йде геть від смертельної небезпеки. Щури не могли збагнути чи якось пояснити походження тієї небезпеки, вони просто знали, що в цей коридор краще не звертати. І вони мали слушність.

Якби Надя йшла далі, то дуже скоро померла б. Швидко і геть непомітно, адже навіть вираз «потемніло в очах» у цьому місці втрачає сенс. Вона б навіть не помітила, що ступила в той бік, а просто впала б і не відчула, як торкнулася до підлоги.

Надя повернула на самому початку кам’яної кишені, заповненої отруйним метаном.

Відрахувавши тисячу шістсот дванадцять кроків, вона знову опинилася на перехресті. Обмацавши рукою кут, обрала напрямок і рішучо пішла вперед. Було вже не так страшно, як минулого разу. Щури зустріли її жвавим шурхотом, і їхні гострі кігтики допомагали визначати напрямок. Але посеред перехрестя Надя знову завмерла.

Щось було не так. Морок попереду наче набув об’єму. Це було трохи дивно. Здавалося, перед очима висіла пляма, світліша за решту пітьми, і було незрозуміло, далеко вона чи близько.

Надя ледь повертіла головою, не зводячи очей із плями. Раптом здалося, що вона впирається в неї лицем, аж Надя мимоволі відсахнулася, настільки близько та була, і машинально виставила вперед руки.

Плесь! Плесь-плесь! 

Руки були близько, і вони були темніші. Отже, пляма — далеко.

«Мене виштовхує!» — раптом збагнула Надя. І знову плеснула. Плесь! Плесь-плесь! 

Усе це могло означати лише одне — вона бачить. І далека сіра пляма — це справжнісіньке світло.

Розділ 21

Остання ниточка

Двері поліційного відділку були замкнені. Андрій розчаровано обдивлявся площу, запізно усвідомивши, що навіть не взяв номера Суботиного телефона. А тепер що?

У небі сновигала, насолоджуючись хвилеподібним польотом самотня вертлява пташка. Ймовірно, та сама, що і вранці. Знову кружляла над трубами цукрового заводу — недбалим штрихом у білому зимовому небі. Засвітився червоний напис «Я [сердечко] БУСЬКІВ САД», створюючи геть уже вечірній настрій. Андрій витяг телефон і набрав Валеру. Знову звичні гудки. Телефон посіяв чи що… Може, вдома забув.

Від’єднався. Давно вже пора набрати на міський. От лише номер поґуґлити… На жаль, мобільний інтернет був мертвіший за мертвого. Промарудившись зо п’ять хвилин, Андрій знову набрав Валеру і дочекався автовідповідача.

— Валер, її викрали! — повідомив він, щойно пропищав сигнал. — Дівчинку Надю. Якоюсь мірою це навіть дає надію. Бо якби і справді в заметіль заблукала, тоді все. А так є шанс, що жива. Тільки як її шукати — гадки не маю. Дасть Бог її мати виживе, тоді хоч якісь зачіпки з’являться… Послухай, а документи в течці — звідки вони? Там начебто підпис місцевого дільничного, а таке відчуття, що він узагалі не зацікавлений у розслідуванні. До речі, запитував, хто мене направив… Подзвони, бо я ніякого біса не…

Він замовк, витріщившись на «уазик» швидкої допомоги, що повільно вповзав на площу.

— Коротше, подзвони! — сказав Андрій у слухавку і побіг до «швидкої», розмахуючи руками.

«Уазик» зупинився, і Ксеня відчинила пасажирські дверцята.

— Щось сталося? — поцікавився Євген Павлович, нахилившись із водійського сидіння.

— Швидко повернулися! — здивувався Андрій. — То що там сказали? Надовго покладуть? Мені вона страх як потрібна, я ж вранці толком так нічого й не запитав…

Вони перезирнулися з кислими обличчями.

— Ми не довезли, — сказав Євген Павлович.

— Як?!

— Як-як… — він зітхнув. — Сонна артерія — не жарт. Швидше за все, внутрішня кровотеча… Знаєте анекдот: «Лікарю, я житиму?». — «А я не лікар, я архангел Гавриїл»…

Євген Павлович сумовито замовк. Андрій подумав, що обірвалася єдина ниточка… Він відчинив дверцята в салон, наче не вірив. Гала лежала на ношах — така ж, як і вранці. Тільки обличчя розслабилося й осунулося, як буває лише в мертвих. Крізь щілинку ледь розтулених губ виднілися зуби.

— Ви часом не до нас ішли? — запитав лікар.

— Ні… Я той… — думки розбіглися, залишивши в голові лише лунку порожнечу.

Андрій поглянув на яскраву шовкову хустину на Ксениній шиї. Що за дивна пересторога — не питати про хустину… Хто взагалі ота Дора? І що тепер робити з пошуками? По суті, не стало єдиної людини, яка могла щось розповісти про ймовірного