Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

для дочки Гала готувала окремо. Може, тримала на дієті… Хай там як, вона дуже любила дівчинку — в цій квартирі все для дитини. І водночас намагалася вкоротити собі віку лише після кількох годин пошуків… Це дивно. Хоч хто б їй і що сказав…

«Я маю піти, щоб повернутися, — пригадав він. — Повернутися разом із Надійкою».

Іще була спальня — Надина кімната. Магнітна дошка з цифрами, знову малюнки та іграшки для однорічних дітей… І тут же — логічні ігри для дітей, старших дванадцяти. Головоломки. Багато. Але нічого, що допомогло б сказати, як вона зникла. Або чому. До речі, що там запитувала Дора…

Андрій повернувся в коридор. Сусідка нарешті пішла. Він клацнув вимикачем і присів біля дверей. Два замки: верхній з «баранчиком» всередині, а нижній можна відімкнути лише ключем… На мить він задумався. Цікаво, того дня двері були замкнені на обидва чи… Він повертів «баранчик» горішнього замка. Не замикається… Зламаний! Ось і відповідь. Точніше, «ось і запитання», — як сказала б Дора. І як же дівчинка вийшла, якщо єдиний справний замок не можна відімкнути без ключа? Навряд чи мама дозволяла дитині з особливостями розвитку замикатися зсередини… Він вставив ключа і покрутив. І як же вона вийшла? Чому, ну чому він не розпитав Галу раніше! Що може бути простіше! «Розкажіть, як зникла ваша дочка» — це перше, що він мусив би запитати після «здрастуйте»!

— Ти не слідчий, — сказав він собі. — Твоя робота — аналізувати поведінку злочинця.

«Тільки от приїхав ти не по це», — подумки заперечив він, кусаючи з досади губи. Який сенс у запитаннях, на які немає відповідей… Хоча… Він аж підскочив. Ну, звісно ж! Відповідь дуже проста!

Ніяк. Ніяк не могла вийти дівчинка, якщо ці двері замкнули на ключ.

Андрій вимкнув світло і вийшов із квартири, подумки уточнивши одну важливу деталь: «Ніяк, без сторонньої допомоги».

Розділ 20

Надя бачить світло

Ніхто не розумів її. Навіть мама. Мама розуміла найкраще, але й вона не завжди… Ніхто не знав, що відбувається в неї у голові. Коли десятки звуків одночасно говорять із тобою на однаковій гучності. І в цьому хаосі мама сто п’ятдесят восьмий раз підряд просить тебе надіти шапку.

Плесь! Плесь-плесь! — робить Надя, й на мить хаос відступає.

— Я запізнюся! — каже мама. — Ти не можеш піти без шапки!

І знову намагається надіти на неї плетену шапочку — таку нестерпно кусючу, аж здається, вона дряпає голову зсередини. Надя хапає її в останній момент і, вирвавши з маминих рук, жбурляє далеко вбік.

— Надю! Перестань! — кричить мама, але її голос тоне в шумі вітру за вікном і оглушно гучному тіканні Надиного улюбленого жовтого годинника в кухні.

Годинник раптом стає головним, витісняючи решту звуків, і Надя залюбки занурюється в цокання механізму, даючи собі перепочити від нескінченної какофонії звуків і думок. Тік-тік-тік-тік-тік.

— Надю! — строго каже мама. — Підніми шапку!

Та вона не чує. Тік-тік-тік-тік-тік.

— Якщо ти не хочеш іти до тьоті Олі, залишайся вдома! — погрозливо промовляє мама. — Сама! До вечора!

«Тік-тік-тік-тік-тік», — цокав годинник, і вона віддалася течії цієї спокійної річки зрозумілих звуків. «Просто шапка дуже кусюча, — подумала Надя. — Треба сказати мамі, вона не знає». Але говорити не хотілося. Хотілося ще трошки послухати.

Тік-тік-тік-тік-тік. 

Тьотя Оля жила в іншому будинку. Там не було дітей, лише дорослі. Коли вони прийшли з мамою вперше, було трошки страшно, і Надя стояла, притиснувшись до маминого стегна і сховавшись за маскою зі схрещених пальців.

— Вона так встидається, — пояснила мама.

Надя визирнула з-за неї, роздивляючись незнайому квартиру і чужу тітоньку крізь щілини з долоньок.

«Встидається!» — повторили її думки. «Встидається-встидається-встидається…»

— Ну, така велика і встидаєшся? — здивувалася чужа тьотя. — Скільки тобі рочків?

«…рочків? …рочків-рочків-рочків?» 

«Вона встидається!» 

«Така велика…» 

«…встидається!» 

— Рочків! — сказала Надя і затулила долонями вуха, стараючись трошечки заглушити всі ці голоси. — Скільки тобі рочків!

— Що це з нею?

— Балується, — знічено всміхнулася мама. — Надю, перестань!

— Диви, що в мене є, — раптом сказала тьотя й узяла звідкись скляний циліндр.

Вона перевернула його в руках, і крізь прозору рідину всередині почали падати кольорові маслянисті краплі.

— Це такий пісковий годинник, — сказала чужа тьотя. — Тільки з олією.

— Годинник з олією! — здивовано вигукнула Надя і простягла руки до циліндра.

— Ой, щоб вона не розбила!

— Та чого ж вона розіб’є, — сказала мама й дала Наді годинник.

— Красиві крапельки… — прошепотіла Надя й сіла на підлогу просто там, у коридорі, спостерігаючи за дивовижною ритмічністю граційного танцю кольорових крапель. Рожевих і синіх.

— Та куди ж на підлогу, манюня! — бідкалася чужа тьотя.

— Нехай посидить… — сказала мама. — Їй таке подобається…

— Я хоч ослінчик їй…

— Не треба, — сказала мама. — Їй не сподобається. Нехай так, якщо хоче.

— Ой, Гало… А лікарі що кажуть?

— А що вони можуть сказати… Раніше взагалі діагнозу такого не знали.

Надя дивилася на танок маслянистих крапель і щасливо всміхалася.

Вони не знали. Ніхто не знав, як чудово, коли наставала тиша. Коли світ переставав виштовхувати і спокійно відходив у тінь, даючи просто відпочити. Просто насолодитися такими неймовірними кольоровими краплями.

Синя, дві рожеві. Синя, рожева, дві сині. Рожева, дві сині. Рожева, синя, дві рожеві. Синя, дві рожеві…

— Ти будеш надівати шапку чи ні? — втомлено мовила мама, і її тон свідчив про те, що терпець уже урвався. — А в тьоті Олі годинник з крапельками, пам’ятаєш? Шапку надінь уже, я тебе прошу, і ходімо!

— Вона кусюча! — відповіла Надя й насупилася.

— Потерпиш! Надю, іншу я випрала! Мороз надворі! Надівай і ходімо, мамі на роботу!

Вона вперто мотнула головою. Рятівне «тік-тік-тік» знову розчинилося в хорі інших звуків.

— Надю, я не жартую! — сказала мама. — Ходімо до тьоті Олі, будеш там гратися годинником. Надінеш шапку?

Мама не розуміла. Не розуміла, яка кусюча та шапка. Тоді Надя, обхопивши руками голову, голосно і пронизливо закричала — ось, яка вона колюча.

— Але ж яка ти!.. — обурилася мама. — Тоді залишайся сама! Увечері мама повернеться, зрозуміла?

Гала з сумнівом поглянула на годинник. За дві хвилини друга. Перерва, вважай, закінчилася. Вона і так на пів дня помінялася через Надю…

— Ідеш чи ні?

Надя рішучо захитала головою і склала руки на грудях. Не піде — що‑що, а цей жест Гала чудово розуміла.

Надя вже залишалася сама. Не на пів дня, звісно, але залишалася.

Гратиметься у свої кубики. Або дивитиметься на секундну стрілку улюбленого «жовтого годинничка». А о восьмій Гала закінчить — й одразу додому.

І, зітхнувши, мама вийшла і замкнула двері на ключ. Це було вперше, коли вона лишила її вдома саму так надовго. І востаннє.

Двері ляснули — різко і неприємно.

Надя прокинулася.

Реальність зустріла її пітьмою. Світло тут могло хіба що наснитися. Образи швидко вивітрювалися з пам’яті, залишаючи по собі лише відчуття щемливої туги. Мама.

Надя рвучко сіла. Шурхіт крихітних лапок розсипався довкола неї, ніби то вітер закружляв у темряві сухе листя. Щури. Вона давно зрозуміла, що означає цей звук. Коли пригадала підвал їхньої п’ятиповерхівки, де чула цей запах і те, як вони з мамою сходили туди,