Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

саме таку, щоб Субота встиг набрати повітря, наміряючись повторити прохання — і поволі зняв черевики зі столу.

— Слухай сюди… — довірчо мовив він і нахилився до Суботи. — Бути не може, щоб ти був такою сволотою.

— А ти, тіпа, святий… — огризнувся той.

— Як це — ви не шукали дитину, бо їй краще померти!

— Та причому тут! Просто пояснив тобі… Що все одно шукати немає смислу.

— Чого ж так?

Субота випустив носом дим.

— Бо вона в заметіль загубилася! Якщо тієї ж ночі в снігу не замерзла, значить — заблудилася в катакомбах. У нас під селищем — закинуті каменярні, поняв? Туди через любий стік попасти можна. Чи впасти. Ясно тобі?

— А що за стоки?

— Ливнівка. Каналізація для дощових вод. Рішотки по боках дороги. Вєчно то вкрадуть, то посунуть. Щитай дірка в каменярні! Туди і взрослий пролізти може, а дитина тим паче. Або з заводу зайти — тоже можна. А вийти — хріна з два! Такий лабіринтисько… А ще й газ отой. Метан. Я б туди хоч і сотню людей завів, то усі б сто і заблудилися — й усе.

— А відразу тієї ночі — шукали?

— Аякже! Я ж сам і шукав. Ото як Гала сказала, що дитина пропала, ми з нею сіли в машину й об’їздили все селище!

— І? Просто вдвох проїхалися по вулицях?

— Чого ж удвох! Захар іще! Він у нас, типу, главний пожарник. Тільки в нього авто немає. Але вони з пацанами тоже ходили, на подвір’ях даже дивилися, отих, покинутих… Десь цілу годину, навєрно.

— І все?! Година млявих пошуків — і заспокоїлися?!

— Так а що ж іще! Мело ж так, шо не видно ні хріна! І утром тоже ходили.

— Ви геть очманіли?

— А ти візьми мене і довбешкою об стіл стукни! Чи як вас у Києві учать? — він набурмосився.

Андрій потарабанив пальцями по столу.

— Є ручка? — запитав Суботу.

Той мовчки поліз у шухляду. Поклав перед ним пластикову ручку з погризеним ковпачком.

Андрій промовисто покрутив її в руках, виразно роздивляючись сліди від зубів.

— Бачу, ти хлопець нервовий…

— Не твоє діло, — буркнув Субота.

— А металевої нема?

Той похитав головою.

— А в лікарні була, — повідомив Андрій. — На підвіконні. Красива така металева ручка. Мабуть, лікар залишив. І знаєш, що з нею утнула Надина мама? — він витримав паузу. — Встромила собі в шию. А знаєш чому?

— Больна на голову — от чому! — буркнув Субота.

— Тому, що хтось переконав її, наче дитина вже мертва! Хтось, хто носить гумову маску з намальованим лицем.

— Це вона тобі таке розказала?

— Я знаю, до чого ти ведеш. Але людина в точнісінько такій самій масці намагалася мене переїхати. У Києві, якраз напередодні від’їзду. Бамц! — Андрій плеснув у долоні, і дільничний кліпнув. — Я дивом устиг відскочити. Увага, запитання: ти бачив десь таку маску?

— Узагалі-то, ні, — хитнув головою Субота.

— Добре… Ну, а горе жінки, яка божеволіє від думки, що втратила дитину, — можеш собі уявити?

— Лучче б вона її шукала, — насупився Субота.

— Не можеш, — зітхнув Андрій. — І в самого ще дітей немає, так?

— Дитина загубилася в заметіль, казав же тобі… Шукай не шукай…

— А інші всі — теж у заметіль загубилися? Чи їм усе-таки хтось допоміг загубитися?

Субота скривився:

— Тільки оце не треба тут казок про маніяка…

— Цікава версія, до речі.

Субота поморщив чоло:

— В смислі?

— Про маніяка. Мені ж не почулося? Вона, до речі, пояснює, як примудрилася загубитися маленька дівчинка, яку мама замкнула у квартирі.

Субота завмер, вняпившись у Андрія уважним поглядом. Повільно, наче брудна калюжа під черевиком, по його обличчю розповзлася недобра посмішка.

— А ти в нас фантазьор, — протягнув він.

— А є інше пояснення?

— Вона пришелепкувата, скільки ще казати! Таких дітей узагалі не можна самих лишати! А мати пішла. От вона взяла і вийшла. Хтозна, що там у неї в довбешці твориться. Може, погуляти захотіла. Чи — до мами.

— Ага, так… — Андрій кивнув. — Ага… Але ж квартиру ти оглядав?

— Так а що там оглядати… — звів плечима Субота. — Дивився, канєшно. Все в порядку. Пішла з кінцями, і все.

— То давай і я погляну. Ти ж не проти? Раз мої консультації поки що не дуже потрібні.

— Можеш туди хоч переїхати, — форкнув Субота, і його відстовбурчені вуха налилися червоним. — Ти, кстаті, папку приніс? У сейфі зберігати положено…

— У готелі залишив! — Андрій картинно плеснув себе по чолу. — Ти б хоч попередив чи як…

— Завтра хоч принеси… Казав же тобі…

— То я піду, — Андрій обдарував Суботу своєю найкращою усмішкою і підвівся. — Ключі даси?

Було близько дванадцятої, але небо над селищем уже сонно приплющило очі в передчутті сутінків. Андрій увійшов на подвір’я однієї з п’ятиповерхівок, що притулилися до центральної площі. Звичайна стара «панелька». Стандартний совєцький дитячий майданчик — дурнувата ракета з пофарбованих труб, крута гірка, металева конструкція із прямокутників і кіл.

Усе це заледве виднілося з-під снігу. Темний під’їзд зустрів його характерним запахом вологи і щурів. Він піднявся на третій поверх, підсвічуючи собі телефоном. Подзвонив сусідам — Субота попередив, що він прийде. Вийшла міцна тітка років сорока п’яти. Вона чудово знала про ранковий стрибок із вікна, і весь час бурчала, яка ж гівняна мати оця Гала — таке утнути, коли з дитиною — хтозна-що.

— Я хочу пошукову групу зібрати, — сказав Андрій. — Залиште телефон, я подзвоню сьогодні. І чоловік ваш може взяти участь.

— Та куди йому брати участь… — вона поспіхом відвернулася до Галиних дверей і почала вовтузитися з ключами. — Він працює допізна. І спина в нього… А я оно прання закрутила — ні хріна не встигаю… А рідній матері взагалі начхати — скочила собі у вікно, а ви всі хоч убийтеся, шукайте її дитя!

Відчинилися двері. Андрій зітхнув і ввійшов до квартири. Старі меблі, телевізор… Повсюди Надині світлини. Дитячі малюнки на стінах — ціла виставка. Іграшки. Хороші, але вочевидь не для її віку — такі купують однорічним. «Особливості розвитку», згадав він.

Сусідка говорила далі. Мовляв, треба позбавляти батьківських прав таких, як Гала. Андрій не слухав.

У кутку втомлено обперся об стіну старий шифоньєр. Андрій відчинив дверцята. На вішаку — жіноче пальто. Лимонно-жовте. Наші люди полюбляють укутуватися в сіре чи в темно-синє, щоб менше прати. А це — як сонячний відблиск. І червоний плетений шарф… Кілька спроб самогубства в людини, яка вбирається, як персонаж із дитячого свята? Чи це така компенсація? Хоча, всяко буває… Важливіше, що вона це вчинила, покинувши в невідомості єдину дитину.

Щось видалося йому дивним — він уловив боковим зором, і тепер намагався зрозуміти, що саме це було. Раптом помітив: з-за дивана виднівся фрагмент якогось напису кольоровими олівцями чи, може, малюнка. Андрій зазирнув. Шпалери до самої підлоги вкриті картинками. Багато — за один раз не зробиш. Мабуть, це було спеціальне місце, щоб малювати на стіні. Гала їй дозволяла…

— У квартирі такий самий бардак, як і в житті! — заявила над вухом сусідка. — Оно й шпалери помальовані.

— Ви, до речі, можете йти, якщо бажаєте. У вас же купа справ. Я ключ занесу.

— Та які там справи… Це ж вона того разу ще й газ у квартиру пустила! Якби я запаху не відчула, всі б підірвалися!

Андрій мовчки пішов у кухню.

Вікно прочинене — звідси і стрибнула… Чисто. Повно маленьких каструль — вочевидь