Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

порожні й тихі. Здається, їх тут узагалі не розчищали. Де-не-де сніг розсували металевими черевами поодинокі авто. У вузьких коліях, немов акробати по дроту, тут і там простували самотні перехожі, змахуючи іноді руками, щоб не зашпортатися. Утрамбований сніг верещав під підошвами. Мороз неприємно покусював щоки, захланно вихоплював із-під самих вуст хмарки пари. Андрій тільки щойно зауважив, що вздовж вулиць немає телеграфних стовпів. Він навіть головою повертів. Це ж треба… Наче в дев’ятнадцятому сторіччі. «А електрика є… — подумав він. — По землі проклали? Цікаво, навіщо».

Назустріч трапилася якась жінка. Вона зійшла однією ногою з колії, ступивши в глибокий сніг майже по коліно, і терпляче чекала, поки пройде Андрій, навіть не звівши на нього очей. Він привітався. Вона ледь чутно буркнула щось у відповідь і поспіхом задріботіла далі, так на нього й не глянувши.

У далечині над селищем у низькому білому небі діловито кружляла самотня пташка. Звідси видавалося, що саме над цукровим заводом. Вона то ширяла, опускалася похилою дугою, то дрібно тріпотіла крилами, наче підіймалася на гребінь невидимої повітряної хвилі. Андрій приклав долоню до чола, намагаючись краще розгледіти пташку. Не схожа ні на горобця, ні на голуба…

«Люди туди потрапляють, а птахи відлітають, — пригадав він Надині слова під час їхньої неймовірної зустрічі на кладовищі. — І повертаються… І відлітають… І повертаються…»

Він і досі гадки не мав, що дівчинка там робила. Тепер цілком ясно, він зараз перебуває далеко не на півдні. А, до речі, де? От же ж дурня, він навіть не знає, в якій області. Але не про те мова. Хай там як, а він далеко від рідного приморського містечка, де поховав маму. Що там робила Надя? Чому була на похороні? Чи, може, вони просто схожі? Надя з Буськового Саду і незнайома світленька дівчинка на похороні. З Галою ж вони точно не знайомі… А може, Гала знала його маму? Чи там живе Надина бабуся?

Раптом у похмурій тиші засніженого селища грянув симфонічний оркестр, вирвавши його з роздумів. «Валерка!» — подумав Андрій і квапливо заходився плескати себе по кишенях. Промайнула думка, що «Політ валькірій» на телефоні — це ідіотизм, адже кожен дзвінок перетворювався на виклик із пекла. І все ж, навіть у ваґнерівських скрипках зараз вчувалося більше врочистості, ніж тривоги: нарешті зателефонував Валерка!

— Валер! — спішно відповів Андрій. — Алло, Валерчику!

— Ви вже з’ясували, хто вбивця? — промовив жіночий голос.

Андрій здригнувся й вирячився на дисплей. Номер не визначився — взагалі. Знову підніс до вуха.

— Алло, це хто?

— Дора. Дора із потяга.

— Дора із потяга? — перепитав він.

— Саме це я й сказала!

Він спохмурнів, збитий із пантелику дивною відповіддю. Заледве пригадав недавню попутницю.

— І звідки ж у вас мій номер?

— Андрію, це запитання нікуди вас не приведе, — суворо відповіла Дора. — Якщо хочете дізнатися, хто вбивця, шукайте запитання, що ведуть бодай кудись.

— Я не зовсім розумію, правду кажучи… Що ви намагаєтеся мені сказати?

— Усе навпаки! Я намагаюся запитати! Скажімо, як маленька дівчинка опинилася того вечора надворі? Мама покинула її вдома і пішла на роботу. Навіщо дитині кудись було йти? Ось запитання, яке неодмінно кудись приведе!

— Доро, ви щось знаєте?

— Я хочу дізнатися — як і ви, Андрію! Різниця в тому, що я вмію запитувати!

Це вже було цікаво. Перший подив минув, і тепер Андрій боявся, що риба може зірватися з гачка.

— Доро, ви десь тут?

— Я десь тут, а ви десь там — у цьому й суть телефонного зв’язку! Скажіть краще, ви запам’ятали моє запитання?

— Так… І дякую за допомогу… Але, можливо, є ще дещо, про що варто запитати?

— Про все! Вам варто запитувати про все, що видається цікавим! Як я вже казала, ви — не кішка. Є лише одне запитання, здатне вас занапастити, решту — неодмінно ставте!

— Доро, ми могли б з вами зустрітися?

— Ми могли б і зустрітися, й не зустрітися. Та якщо вже таки зустрілися, тупо не дослухатися моїх порад!

— То, може, скажете, що то за питання, яке може мене занапастити?

Вона мовчала так довго, аж він не витримав і сказав: «Алло!»

— Тільки пообіцяйте, — нарешті мовила Дора, — що не ставитимете його.

— Про що мова! — квапливо озвався Андрій. — Будьте певні.

— Добре… — досі ще невпевнено мовила вона. — Йдеться про медсестру Ксеню. Не намагайтеся дізнатися, чому в неї на шиї хустинка! Зрозуміли?

— Хустинка на шиї… — Андрій зацікавлено підняв брову. — Цілком зрозумів, що ж тут незрозумілого…

— Будь-які інші запитання ставте цілком сміливо, і не має значення кому! — підбадьорила Дора. — І не зволікайте із запитаннями про дівчинку! У вас не так багато часу!

— Не так багато часу до чого, Доро?

Але вона вже поклала слухавку.

«Ось тобі ключ від кімнати, але ні в якому разі не відмикай її», — подумав Андрій, але так і не міг пригадати, з якої це казки. І чим там усе закінчилося. Нічим хорошим, здається. Нічим хорошим…

Розділ 19

Дуже проста відповідь

Площа теж потопала в снігу. Посередині кілька людей розчищали її лопатами і зводили якусь конструкцію. Схоже, сцену. Більше нікого. І така ж тиша, розбавлена лише відгомоном скупих фраз працівників та ще далеким гавкотом собак.

Селищний відділок поліції був розташований на головній площі — на першому поверсі двоповерхової будівлі з великим бетонним ґанком і синім написом «ПОЛІЦІЯ» на дашку. Колір літер «П» і «О» був глибокий і чистий, а самі букви видавалися новими. «ЛІЦІЯ» було написано темнішим відтінком, і в літері «Я» зяяла дірка, крізь яку виднілася жарівка. Вікна ліворуч від входу були заґратовані характерними решітками, праворуч — затулені банерами «Ксерокопія» та «Термінове фото».

Сама дільниця складалася лише з двох приміщень. Кімната для прийому громадян — великий стіл (коло нього чомусь лавка, а не стільці), порожні стенди «їх розшукує поліція» на стінах, шерега відкидних оббитих дерматином крісел, як у старих кінотеатрах — і, власне, кабінет дільничного. Теж обставлений абияк: два столи літерою «т», крісло, двоє стільців, старі шафи, здоровецький пофарбований в сіру барву сейф.

Дільничний Субота курив просто в кабінеті, поклавши ноги на стіл. Андрій мовчки увійшов, сів навпроти Суботи і теж поклав черевики йому на стіл. Дільничний звів брови, сторопівши від такого нахабства. Витріщившись на перемарані бурою лемішкою підошви і на те, як із них стікає брудний сніг, Субота глухо гикнув. Обидва сиділи, задерши ноги на стіл, і ніхто не хотів забирати їх перший. Наче вони — двоє льотчиків, що атакують у лоб, коли не можна звертати першим.

— Не сидиться тобі спокійно, га? — не втримавшись, буркнув Субота.

Андрій проігнорував його репліку, вдаючи, що страшенно перейнятий оглядом стелі. А тоді, наче вперше помітив поліцейського, що сидить навпроти, раптом завзято запитав:

— Шо будемо робити, Віталька?

— Шо-шо? — не второпав дільничний.

— «Шо-шо» — цікава думка, — зітхнув Андрюха і підвищив голос, ніби Субота був тугий на вухо: — Кажу, як будемо жити і працювати? Чи є у вас план, містере Фікс?

— Сам ти Фікс… — Субота набурмосився і зняв ноги зі столу. — Граблі прийми…

Андрій витримав паузу —