Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

— Сніг — це ангели кришать крихти, — повідомила вона.

— Крихти чого?

— Крихти неба!

Розділ 66

Фокус із монетою

Якщо вам цікаво, чим закінчилася ця історія, то при нагоді розшукайте в Києві парк із великим круглим фонтаном і дитячим майданчиком біля нього. Саме той, де Андрій бігав під «Нема куди спішить» (або «Щодуху в нікуди», що зрештою, одне і те ж). Фонтан, до речі, аж ніяк не такий похмурий, як видалося Андрієві, і навіть узимку зберігає пам’ять про захоплені дитячі голоси і сонячні полиски. І все ж, краще приходьте туди, коли потеплішає. Травень цілком підійде — у вихідні фонтан уже працюватиме, отже, на дитячому майданчику, що поруч, не буде як протиснутися.

І там ви напевне побачите високого кремезного чоловіка з дочкою. Ви легко впізнаєте їх по дівчинці — у неї за вушком крихітна мушелька слухового апарата. Ця особлива дівчинка з’явилася на світ за моторошних, трагічних обставин і сильно недоношена. Лікарі казали, що як вона і виживе, то навряд чи колись навчиться ходити, а тим більше говорити (вижила вона, до речі, дивом). Так от, високий чоловік удочерив її. А рідні бабуся з дідусем вирішили, що такий тягар їм не до снаги.

І отепер його дочка ходить, щось там щебече, а головне — багато сміється. І вони разом ідуть уздовж бортика фонтана, тримаючись за руки. Вона не завжди відгукується навіть на власне ім’я і часто не розуміє, що їй кажуть… Багато хто навіть форкає, коли чує слово «особлива», і каже, що відставання в розвитку занадто вже очевидне. Ось, мовляв, і вся особливість. Різне кажуть… Та коли дивишся, як сміються оці двоє, розумієш, що для них це не має жоднісінького значення.

Ви скажете: «Так не повинно бути, адже була лише одна монета!». Справді, одна. І угода, де все чітко, — і міст, і захід сонця… Але ж ми пам’ятаємо, як звучала головна умова? «Якщо ти не пройдеш по мосту до заходу сонця з монетою в роті…» І нехай у цьому немає жодного сенсу, а саме лише буквоїдство… Але ж, коли Андрій ішов по мосту, монета, хоч як крути, таки була в роті.

Хочете, назвіть це бюрократією. Зрештою, де ж вона ще має бути, як не в пеклі. І якщо вас таки цікавить пітьма, то чи випадає вам дивуватися! А хочете — вважайте це ще одним підтвердженням того, як сильно помилявся старий Ейнштейн. Може, хтось убачатиме в усьому цьому доказ найвищої справедливості — і теж матиме цілковиту рацію! Та найкраще просто прийдіть у парк погожої суботньої днини, сядьте коло фонтана і поспостерігайте за цією дивовижною парочкою.

І, хтозна, може, вам теж видасться, що для щастя не потрібні ніякі «якщо». А пітьма панує лише там, де не знають цього важливого і водночас такого простого секрету.

Плесь! Плесь-плесь!

КІНЕЦЬ

Присвячується Ілані.

Тепер ти ангел.

Дисклеймер

Я знову все перебрехав. Професійні поради моїх друзів я безбожно перекрутив та зрештою використав по-своєму. А втім, без них цього роману не було б.

— Олеже Созонтовичу, а уявіть, ніби я у вас на прийомі і вірю, що здійснив мандрівку в паралельний світ. А ви відповідатимете мені як пацієнтові.

Мій знайомий психіатр уважно подивився на мене.

— Добре, — промовив він, і в його тоні почулися професійні нотки.

— Мені для книжки потрібно, — додав я й відчув себе геть дурнувато.

Отже, ви зрозуміли: все в романі, що пов’язане з психологією, похмурим світом маніяків та впливом психологічних травм на наше життя — великою мірою заслуга неймовірного психотерапевта та психіатра Олега Чабана. Я дуже вдячний йому за це. А ще — тішуся, що він нарешті прочитає цю книжку й побачить, що в мене таки все добре з головою. Принаймні я на це сподіваюся…

— Знаєш, що таке «банан»? — запитав мене мій побратим по добровольчому батальйону з позивним Ілай. — Банан — це зальот! А я був ще той бананейро!

І він розповів мені історію про паелью. І про те, як інструктор заганяв їх по плечі в холодну грязюку, а сам пив пиво, сидячи на стільці, та чекав, доки хтось зламається й вирішить покинути Французький іноземний легіон. І як це — стрибати з парашутом вночі у море. І як воно було в Афганістані. І що значить крилата рука з мечем на береті легіонера. Ілай не захотів, щоб я назвав його прізвище, та я не можу не подякувати йому за шмат біографії, яку він подарував моєму персонажеві. Так, мій Андрій Гайстер дуже великою мірою — справжній.

— Юро, як дільничному здихатися столичного консультанта? Юро, з чого почати пошуки маніяка? Юро, як спалити завод? Ні, це теж для книжки… Ні, ти ж мене знаєш!

О, я дуже хотів використати в романі реальні випадки з життя сільських поліцейських! Тим більше, в мого друга Юрія Колесникова (а він усе життя має справу з так званою «кримінальною тематикою» як журналіст) їх цілий вагон.

Але я не зміг. Знаєте чому? Вони виявилися занадто похмурі. Уявляєте? Надто похмурі для трилера! Тому реалії життя в депресивних поселеннях довелося якщо не прикрашати, то точно романтизувати. А Юрі — величезна подяка за те, що допоміг мені уявити світ, де роль жорстокого бога грає цукровий завод, де єдина влада — всесильний голова, а справедливість — пияк-дільничний.

— Наташ, що робитиме лікар, якщо пацієнтка пошкодила сонну артерію? Ні, у них немає операційної. Ні, реанімобіля теж немає. Наташ, там один-єдиний лікар і медсестра на зміні!

Десь таким чином я протягом кількох місяців знущався з чудової лікарки, акушерки-гінекологині Наталі Лелюх. Тому все, що стосується медицини, назв препаратів та описів лікарень у богом забутих поселеннях — результат моїх надокучливих консультацій із Наталею, яку я змушував писати мені відповіді просто між візитами пацієнтів. І вона чудово впоралася!

Зізнаюся, попри все, я й досі пишу свої книжки та думаю: «Кому потрібна вся ця маячня!» Тому, перш ніж офіційно передати рукопис «Старим Левам», я дав почитати роман піарниці видавництва Оксані Зьобро, бо довіряю її читацькому шостому чуттю. Вона неймовірно уважна до деталей і нюансів, тож за кілька днів усе нечітке чи недостатньо аргументоване повернулося мені трьома десятками влучних зауважень та додатковим тижнем роботи.

Мушу сказати, я невимовно їй за це вдячний!

— Я не хочу слухати про всіх цих неприємних людей! — казала моя дружина Світлана, не витримуючи нескінченних розповідей про майбутню книгу.

— Я колись здурію, — казав мій друг Володя, якому не пощастило ділити робочий кабінет зі мною й усіма тими, хто живе в моїй голові.

— Тату, бажаємо тобі якнайшвидше закінчити книжку! — казали мої діти, які втомилися від вічно зануреного в думки батька.

Я писав роман понад рік, і це виявилося неймовірно важко — бо довелося провести цей час серед демонів жахливого поселення Буськів Сад. Іноді було просто нестерпно. Тому я дякую всім, хто весь цей час не просто терпів мої порожні очі, а й допоміг якнайшвидше вийти з того пекла.

Ти можеш зазирнути крізь віконце літератури у світ темряви. Але просто зазирнути — це не про роман Ілларіона Павлюка,