Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

викрадача… Хоча… Якщо це саме викрадення, то, знайшовши вбивцю, він зможе знайти і дитину. Хіба не так? «Ти не слідчий», — повторив він собі. То й що? Справжніх слідчих, судячи з усього, запрошувати ніхто не збирається. А він усе-таки в дечому фахівець.

— А є тут якась кафешка? — запитав Андрій. — Їсти хочеться страшенно…

— «Мінотавр», — кивнув лікар. — Тут поряд. Сідайте, підвеземо.

Він скорчився на оббитій дерматином лаві в салоні «швидкої». Галі погано закрили очі, й крізь щілинку лівого виднівся чоловічок. Андрій простягнув руку і прикрив мертві повіки. «Уазик» трясло, і тіло хилиталося з боку в бік. Здавалося, їй сниться кошмар і вона вовтузиться уві сні, намагаючись прокинутися…

Уже провівши поглядом «швидку», він раптом ляснув себе по чолу, зметикувавши, що забув попросити в лікаря телефон Суботи.

Єдине в Буськовому Саду кафе з несподіваною назвою «Мінотавр» було велике й порожнє. Простора зала, вочевидь, непогано пасувала для весіль і поминок, але обідати тут було все одно, що в ангарі для літаків. І холодно приблизно так само. Верхнього одягу ніхто не знімав.

Андрієві принесли пельмені, й він жадібно накинувся на їжу. Втім, не забував поглядати на місцеву барменку, що її круглястий бюст неквапно плавав над шинквасом туди-сюди: як вона відповідає покупцям, що заскочили купити заморожених пельменів, як обслуговує тутешніх пияків, вислуховуючи упіввуха недолугі компліменти… З усього було видно, що вона тут давно.

Поводиться більш ніж упевнено. Можливо, взагалі — власниця, хоч і молода. Отже, вона саме та, хто йому потрібен. З вигляду років тридцять. Обручки немає, отже, для початку можна до неї повсміхатися. Інший варіант — звернутися по допомогу, такі часто бувають жалісливі. Тільки історію краще вигадати, — допомагати поліційному консультантові ніхто не буде… Тим більше, їй тут іще жити, як сказав сьогодні лікар.

Пообідавши, Андрій попрямував до шинквасу, вирішивши імпровізувати на ходу.
— Порахуйте, будь ласка, — сказав він і вже зібрався осяяти її найкращою зі своїх усмішок.

Але дівчина навіть не звела на нього нафарбованих очей. Байдужо потицявши пальцем у касовий апарат, вона мовчки поклала перед ним чек.

— Дуже смачно, до речі, — зауважив Андрій.

— На здоров’я…

Він ляснув об стійку двохсотгривневою купюрою. Не підводячи голови, барменка змела гроші, а за мить виклала решту.

— Решти не треба, — якомога байдужіше мовив Андрій.

Вона завмерла на мить, ніби міркуючи, чи їй, бува, не почулося. Потім узяла решту і ще раз перерахувала.

— Тут сто шістдесят три гривні, мущина… — непривітно сказала вона і, так і не дивлячись на Андрія, повернула гроші на стійку.

— Усе вам! — відповів він.

І вона вперше звела на нього погляд.

Її очі вмить видали, що дівчині ще немає й тридцяти. У них сяяли радість, цікавість і недовіра одночасно.

— Сто шістдесят три? — навмисно грубо перепитала дівчина, але тепер у кутиках вуст вона старанно ховала усмішку.

— Кажу ж, пельмені смачні!

— На здоров’я, — повторила вона, втім цього разу слова пролунали тепло. — Давайте я вам хоч коньяку наллю…

— Ні-ні, — Андрій усміхнувся, — спасибі. Не п’ю. Принципово.

— Принципово? — повторила вона, піднявши брови.

У її погляді прозирало кокетство.

— Зараз багато хто так, хіба ні? «ЗОЖ» і все таке.

— Яке? — не второпала дівчина.

— «Здоровий образ жізні», — пояснив Андрій. — Не захоплюєтеся?

Вона скривилася:

— Ви нашу жізню бачили?

— І що, отак-таки геть немає людей, які зовсім-зовсім не п’ють?

— Може, і є хтось… Мер наш не впотребляє — у нього поджилудошна.

«Початок покладено», — подумав Андрій і подумки похвалив себе.

— А хіба немає когось, хто не п’є не через хворобу, а принципово не вживає? Навіть на свята, наприклад. От просто така людина — позитивна, до пиятики байдужна…

— І в компанії не скучна? — в риму уточнила барменка і нарешті всміхнулася по-справжньому.

— От-от, типу цього!

— Може, і є хтось…

— Хтось мені казав, ваш начальник пожежної станції такий. Як там його… Науменко, здається…

Її погляд умить охолонув, і усмішка стерлася з обличчя, наче її й не було.

— Свободний… — процідила вона крізь зуби і відвернулася.

— Та я ж просто полопотіти… — зніяковіло промимрив Андрій.

— Біжи он штаньми полопоти — в снігу надворі…

— Добре… — зітхнув він, аніскільки не розуміючи, де ж це дав маху. — Тоді коньячку, чи шо…

— Ти ж не п’єш! — буркнула вона, не повертаючись.

— Та яке там… — він востаннє все зважив і пішов ва-банк. — Не п’є людина, яку я шукаю. Вибачайте вже, що я на кривій козі під’їхав…

Вона кинула через плече сповнений сарказму погляд і мовчки поставила перед ним келих із «Закарпатським» і блюдечко з двома плястерками лимона.

— Шістдесят п’ять.

— Решта знову вам, — він виклав на шинквас іще одну двохсотку. — Обіцяю не ходити більше коло та навколо.

Вона секунди зо дві дивилася на нього, ніби приміряючись. Потім узяла купюру і демонстративно уважно заходилася вивчати водяні знаки. Нарешті дівчина сховала гроші в кишеню.

— Чого треба?

— Для початку потрібні люди, які не п’ють. Зовсім! — Андрій розстібнув наплічник і витягнув блокнот. — Ваш мер — це раз. А хто ще?

У куточку аркуша він тим часом вивів слово «мер».

— І кого ж ми шукаємо? — голос і далі був непривітний, вона чітко давала на здогад: розмова може завершитися будь-якої миті.

По центру сторінки Андрій написав у стовпчик три великі літери:

Н 

С 

А 

— Скажімо так, — він звів очі на співрозмовницю, — я шукаю знайомого…

— Вік?

«Оце так хватка», — подумав Андрій.

— Вік… Від вісімнадцяти і до шістдесяти.

— Якось хріново ти з ним знайомий…

— Та ясно! — погодився Андрій. — Інакше я би відразу назвав прізвище.

Його відвертість трохи розтопила лід.

— Давай іще одну Лесю, — злагідніло мовила барменка.

— Кого?

— Двісті гривень жени!

— Можу тільки Тараса, — заперечив Андрій.

Вона спохмурніла, але кивнула. Він простягнув гроші.

— А ти пий, пий коньячок, — припросила вона, ховаючи купюру. — Я лічно такого дорогого й не куштувала.

«Жартує, — полегшено подумав він, занурюючи носа в келих, — це вже не так погано».

— Зовсім не п’є наш лікар, Євген Павлович, — задумливо протягнула дівчина, й Андрій під словом «мер» написав «лікар». — Хто ж іще… Ага… Арсен! Не пам’ятаю прізвища…

На цих словах Андрій стрепенувся й намалював у блокноті великий плюс поруч із літерою «А».

— …помічник мера чи хто він там, — завершила дівчина.

— А цей Арсен… Розкажіть про нього. Привітний чоловік?

— Цей Арсен? Уночі зустрінеш, то зразу рекорд із бігу поб’єш.

— Ну, а в спілкуванні?

— Щоб общаться, до людини, як мінімум, треба підійти. А Арсена всі десятою дорогою обходять. Він же припадошний. Кажуть, якось чоловіка на смерть забив — за те, що він на жінку його подивився.

— Отже, непривітний… — Андрій кивнув і поставив біля «А» мінус. — А як у нього з почуттям гумору?

— А ви шо, коміків шукаєте?

— Ага… — Андрій силувано всміхнувся.

— То йдіть до нашого лікаря. У нього що не слово, то анекдот. За ним як записувати, то можна ще один «Квартал» відкривати.

— «Квартал», кажете… — Андрій замислено погриз ручку