Валентин Бердт - Все починається в тринадцять

нанотехнологів. Вони обступили мене з усіх боків і почали вимагати: віддай «Вікно»! Дивом вирвався з оточення. Кілька чоловіків кинулись наздоганяти. Зрештою, найпрудкіший з них наздогнав мене й міцно схопив за плече. Я несамовито заволав і прокинувся. Відкриваю очі — навпроти мене сидить дідусь.

— От бачиш, добігався ночами, а тепер чорти сняться. Доброго ранку. Доки не попався бабусі на очі, зізнайся: невже тобі було мало тих троянд, що вдома ростуть?

— Я зрізав тільки бабусині.

— А хто на чужих городах?

— І там також моя робота. Винен, — я вирішив сказати все, як є, і схилив голову на подушку, як на плаху, мовляв, карайте, якщо не жаль.

— На греця тобі стільки?

— Хіба я винен, що мені подобається дівчина?

— А хто ж, по-твоєму, винен? Дівчина?

— Ні.

— От бачиш, з усіх винних лишаєшся тільки ти. Скажи чесно: хлопці допомагали тобі?

— Я сам. Олег вже давно поїхав, а Дмитра після дев’ятої вечора бабуся за хвіртку не пускає.

— Тобі, бешкетнику, цього разу пощастило: на вранішньому сході баби одностайно дійшли висновку, що це скоїли якісь гастролери з Тростянця. Вночі наскочили на село, скосили всі троянди, а вранці відвезли до Сум на базар. Але знай, що шила в мішку не сховаєш. Твоя ж красуня з Ліщинівки? Ну так от, сусіди чи хтось інший ненароком помітять квіти. Вона ж їх у погребі не триматиме? От тоді готуйся. Вставай, вже сніданок холоне. Бабуся бідкається, що довго спиш.

Я полегшено зітхнув: гроза, начебто, має оминути мене. Впевнений, баба Сльозка не стане виставляти на поганьбище свою онучку. А от колайдер не йшов з голови. По-перше, чи такий він, яким бачив його уві сні? По-друге, чи далеко просунулись наукові дослідження нанотехнологів щодо маніпуляцій з минулим і майбутнім? От шкода, що не маю під рукою інету. Вчені всього світу ламають голови над проблемами, а вирішення спокійнісінько зберігається на моїй флешці. Нобелівський лауреат у тринадцять років! Оце так сюжет!

Дмитро сидів у книжковій облозі, а ми з Оксаною щодня їздили на Ворсклу. А вечорами, взявшись за руки, блукали тихими сільськими вуличками. Тепер замість троянд я дарував айстри. Їх у Ліщинівці сила-силенна. Коли вони розквітають, то моя бабуся каже, що сонця побільшало.

— Спасибі, Сержику. Це сумні квіти.

— Отакої! Скільки вечорів приносив — і нічого, а сьогодні квіти раптом сумні!

Переміни в її настрої я помітив ще з самого ранку, коли ми ходили до лісосмуги збирати шипшину. Я цікавився, що трапилось, але вона делікатно відмовчувалась. Втім, всяке буває: може, бабця нагримала, а може, просто настрій зіпсувався. Чого лізти в душу? А от «сумні квіти» мене зачепили.

— Квіти не можуть бути сумними. Хіба що в руках сумних людей, — заперечив я.

— Айстри — це провісники осені. Надворі ще літо, а вони попереджають, що скоро осінь. Не люблю час падолисту й дощів.

— І я не люблю, бо школа починається.

— А тепер і літо не люблю, — сказала дівчина й відвела погляд вбік. — І Ліщинівку не люблю, і все, що з нею пов’язане, бо…

Вона раптом розплакалася, сховавши обличчя в долоні. Я розгубився й не знав, чим зарадити. Обійняв за плечі, але вона відсахнулася, підвелася з лавочки й відійшла на кілька кроків.

— Оксано, що з тобою?

— Зараз все поясню. Ось заспокоюся...

Вона сіла поряд, взяла мою руку. Вся тремтіла, аж мені холодно стало.

— Візьми, накинь на плечі, — я простягнув свою спортивну кофту.

— Мені вже нічого й нікого не треба. Вибач, Серж.

— Не розумію, ти про що?

— Про все. Про троянди, про купання, про поцілунки. Вибач.

— ???

— Вибачаєш?

— Тобто?

— Забудь мене і все, що було поміж нами. Як тобі це пояснити? — зітхнула Оксана. — Я вважала, що наші стосунки з Олегом — це просто гра, розвага. А як тільки він поїхав, то мені стало його бракувати. Я все частіше й частіше про нього думала, згадувала. Він не міг телефонувати, бо за кордоном дорогий роумінг, і слав есемески. Я їх читала, як молитву, як замовляння, сто разів на день. А потім з’явився ти, вірніше, ми стали разом проводити час. Я сподівалася, що це якось витіснить мої думки, але сталося навпаки: я ще частіше стала його згадувати...

— О’кей! — я різко підвівся, бо здавалося, що моє серце ударами розіб’є груди. — Можеш далі нічого не говорити.

Ми стояли один навпроти одного, так близько, що я відчував на обличчі її уривчасте тепле дихання. Важко було змиритися з думкою, що вже більше ніколи не відчую його так близько.

— І ти пробачиш мене? — запитала стиха.

— Пробачу.

Оксана обійняла мене й знову розплакалася.

— Заспокойся. Адже ми про все домовились.

— А ти як? Я ж тобі подобаюсь?

— Подобаєшся.

— То що ж тепер?

— Нічого…

— Ти вибачаєш?

— І ти мене також вибач.

— Ти ні в чому не винен.

— Винен. І не менше за тебе.

— Ти мужній, — підвела погляд Оксана.

— Не перебільшуй. Ти добре вчинила, що остаточно розібралася у власних почуттях.

— До завтра? — запитала Оксана.

— До завтра. Насильно не полюбиш, — прошепотів я їй услід, пригадавши десь вичитану мудрість, зміст якої зрозумів аж ось коли, і почвалав додому.

Що я тільки не передумав тієї ночі!

Вірно говорила Тетяна, що не кожне бажання варте того, щоб збутися. Ясна річ, що нелегко буде все отак воднораз взяти і обірвати. А щоб менше прислухатися до щему в серці, слід чимось зайнятися.

В селі, перегукуючись між собою, заспівали перші півні.

А вранці мене розбудив бадьорий батьків голос.

— Вставайте, графе, на вас чекають великі справи.

— Нехай би ще хлопець подрімав, — мовила бабуся.

— І так все літо проспав. Пора за діло братись.

Наспіх поснідавши, я осідлав велосипеда і помчав до Дмитра прощатися. Ми обмінялись мейлами. Жартуючи, обіцяв йому, що буду набридати своїми питаннями про таємні знання древніх цивілізацій.

Завітав і до Оксани. Обом було ніяково. Вона, напевне, думала, що я заїхав до неї просто так, як завжди.

— Можна я тобі телефонуватиму час від часу? Наприклад, привітаю з Новим роком, з Першим вересня? До речі, а коли в тебе день народження? — я першим порушив мовчанку.

— Чотирнадцятого січня. А в тебе?

— Тридцять першого грудня.

— Цікаво! Ти народився на Новий рік, а я на Старий Новий рік. Зазвичай зранку бабуся тебе навантажує дорученнями по господарству, а що ж сьогодні? — запитала Оксана.

— Від’їжджаю через годину. Заїхав, щоб попрощатися.

— Так несподівано?

— Несподівано все розпочалося, несподівано й скінчилося.

— Неправда. Все продовжується. Ми будемо спілкуватися, писати одне одному ВКонтакті. А наступного літа постараємося з’їхатись усі до Ліщинівки. Хоча б на тиждень. Обіцяєш? — запитала Оксана.

— Обіцяю.

— Нас подружило тутешнє літо, а ти говорив «заслання». Пригадуєш?

— Так. Стільки пригод...

— До того ж яких!

В мене задзенькав мобільник: це батько нагадував, що мені вже час повертатися.

— Тато переживає. Сьогодні вранці приїхав. Він поспішає назад до Харкова.

— Як швидко все минуло. Не віриться. Чи зі мною все це було?

— Прощавай.

Оксана міцно мене обійняла.

— Прошу тебе, не ображайся, не тримай ні образи, ні зла. І не зникай, — прошепотіла вона.

— І ти також.

Я підійняв із землі велосипед, кисло посміхнувся, підморгнув на прощання і наліг на педалі.

Ось так скінчилося моє сільське літо. Наче сон чи якийсь фільм, після перегляду якого хочеться побути на самоті. Всю дорогу ми їхали мовчки.

Зате коли наш «Москвич» допхався до Харкова, настрій