Валентин Бердт - Все починається в тринадцять

Наступного дня я з’їздив до школи, щоб отримати підручники. Потім занурився в інет, бо надибав купу інформації про колайдер. Цей проект не давав мені спокою. Зрештою, я ж повинен знати, чого варте моє «Вікно» в порівнянні з дослідженнями науковців усього світу?! Безладно розкидана інформація в мережі була схожа на смітник: поряд зі статтею професора були побрехеньки про кінець світу, послання інопланетного розуму і таке інше. Я перескакував із сайту на сайт і поступово зрозумів таки мету, яку поставили перед собою вчені. Отже, в моїх руках насправді був такий собі колайдер в мініатюрі.

«Бажаєш прославитися? Отримати найпрестижнішу відзнаку — Нобелівську премію? — жартома звертався я сам до себе. — Достатньо ворухнути пальцем — і твоє прізвище стане відомим на весь світ». Далі я вже знову, як колись, уявляв, що от Оксана, нудьгуючи на дивані перед телевізором, перемикає телеканали й раптом — інтерв’ю зі мною. Звичайно, спочатку вона не зверне уваги, бо шукатиме якихось розваг, а не випуск новин. Та передачі про мене будуть усюди, як президентське привітання з Новим роком. І нарешті вона впізнає мене. І тоді таке розпочнеться в її квартирі! Телефоном сповістить усіх знайомих, що цей геніальний хлопець — її добрий знайомий, і вона ось так запросто може будь-коли мені зателефонувати, бо дзвінок від неї для наймолодшого в світі Нобелівського лауреата — найцінніша нагорода…

Гордість бентежила серце, а під лопатками прорізалися крильця. Хто його знає, як далеко зайшов би я зі своїми фантазіями, якби не батьки, які повернулися з роботи.

Втім, слава й визнання, щоправда меншого масштабу, на мене чекали наступного дня. Спочатку був телефонний дзвінок Андрія і його схвильоване: «Будь вдома. Я вже їду до тебе». А потім… потім… та чи можна словами передати ту радість, яка була потім?! Чи можна одразу повірити, що чотири тисячі гривень — наші? Ми їх виграли!!!

— Та досить тобі стрибати! — першим прийшов до тями Андрій. — Давай краще поміркуємо, скільки грошей ми відкладемо на подальші ставки для гри, а скільки витратимо на всілякі забаганки і що скажемо батькам?

— Найперше, що я придбаю, так це сканер.

— Вгомонися. Виграш буде не кожного разу.

— Андрію, у нас тепер грошей буде — як сміття. Уявляєш? Хоч на тисячу ноутбуків! Літак придбаємо! Все, що забажаємо — вмить стане реальністю!

— Може, заспокійливого?

— Ліки не допоможуть. Їдьмо отримувати гроші.

І ми вирушили до офісу, жваво обговорюючи плани на майбутнє. Доки узгоджували купу формальностей, виявилося, що таку суму грошей нам без батьків не віддадуть. Цього слід було очікувати. Тому я запропонував Андрієві, що надалі ми робитимемо ставки, а батьки отримуватимуть гроші. Головне — з ними провести роз’яснювальну роботу.

— А якщо вже прийшли, то треба зробити ставки на наступну гру, — запропонував я і дістав з кишені папірець з майбутніми результатами.

— Чекай. Потрібно ж підготуватися.

— Я вже підготувався.

Андрій підозріло глипнув на мене, пом’явся й погодився.

* * *

— Сергію, напевне в тебе дар ясновидіння відкрився, — посміхнувся батько за вечерею. — Спробуй передбачити ще щось.

— Поясни, як це тобі вдається? — цікавилася мама.

— Не знаю. Може, це випадково?

— От ми й перевіримо. Будь-який факт перестає бути випадковістю, якщо він повторюється втретє. Це науковий постулат.

Після вечері я вийшов до хлопців на подвір’я поганяти м’яча. І не підозрював, настільки цей крок вплине на мою подальшу долю.

— Одягни шорти. На тебе дивитися без жалю не можна, — благально мовила мама. — Спека під тридцять, а ти в джинсах.

Довелось перевдягтися, бо справді ж я грати в футбол зібрався, а не на прогулянку.

Вранці мене розбудив телефонний дзвінок. Так і знав, що це Андрій: йому не терпілося робити ставки.

— Давай через пару годин, — пробурмотів я у відповідь.

— Для певності звіримо годинники. На моєму десять на десяту, — переживав він.

— Точнісінько так і на моєму.

— Гаразд. Чекаю на дзвінок.

Сон втік. Лежав, як на лаврах: мене цінують, вважають здібним. На біса мені Нобелівська премія. Краще бути Ньютоном домашнім, ніж Ейнштейном світовим.

Сніданок проковтнув машинально, розмірковуючи над тим, як би його завести розмову з батьками, щоб підготувати їх до мого наміру придбати ноутбук.

Звично замуркотів комп. Та що це?! «Вікно» вперто не хотіло відкриватися. Згодом збагнув — забув про цвях. Стривай, а де він? Здається, в джинсах. Кинувся їх шукати, але в кімнаті ніде їх не було. Перевернув усе догори дриґом — як корова язиком злизала. Зрозумів, що такі пошуки — це марнування часу, й зателефонував мамі.

— Ти вже прокинувся? Поснідав?

— Поснідав. Скажи, куди ти поділа мої джинси? Пригадуєш, я вчора ввечері…

— Я їх випрала.

— Мамо!..

— Не переживай, напевне, вони вже висохли. Поглянь на балконі.

Я стрімголов кинувся на балкон. Так, джинси були сухі, а кишеня, де був цвях — порожня.

— Сухі? — запитала мама.

— Мамо… мамо… Там, в кишені. Ти не бачила? В кишені…

— Як і завжди, чого тільки не було в тих кишенях. Навіть поїдений іржею цвях. Коли ти перестанеш…

— Куди?! Куди ти його поділа?!!

— Викинула геть.

— Куди ти його викинула?

— У сміття. Чого ти так переймаєшся?

Я кинувся на кухню, але відро для сміття було порожнє.

— А де сміття?

— На смітнику. Ранком татко виніс.

— Ну хто тебе просив? Самі все мовчки вирішуєте, а мені — ні слова!..

Коли б сміттєві баки були повні, я б не вагаючись занурився туди з головою, але вони виявилися майже порожніми. Зазвичай вранці їх вивинтажують сміттєвози…

Світ почорнів. Не пам’ятаючи себе, я брів навмання. Невже все так по-дурному пропало?.. І не звинувачуй нікого, кретин! Такий цвях потрібно було на шиї носити, як хрестик, а ти по кишенях тягав. От і маєш...

В обід, коли нещадно припекло сонце, причвалав додому. Комп’ютер підморгував монітором. Я стомлено сів до столу, відкрив ВКонтакті, сподіваючись на диво: а раптом Тетянина сторінка вціліла?! Я би міг звернуся до неї з проханням. Але ні сторінки Тетяни, ні повідомлень від неї не було.

Я вимкнув комп і гірко заплакав. Ні, не шалених грошей мені було шкода. Чхати я хотів на них. Жаль себе. Стільки зусиль — і все марно. Хіба можна пробачити собі таку необачність? Скільки втрачених можливостей! І єдине, що лишилося — зіжмаканий папірець з результатами кількох наступних ігор. Тож касу ми з Андрієм ще підчистимо, але що далі… Відповіді не було.

А за вікном розгорався передостанній день серпня. І я ще не знав, що там, десь у глибині календарної матриці, причаїлося безліч пригод, які трапляються тільки з тринадцятилітніми...

Примітки

1

«In My Humble Opinion» — відомий вислів-коментар, у перекладі з англ. «на мою скромну думку», що став згодом популярним акронімом серед молоді, як коментар до відомої гри «Underworld».

2

Серфити — шукати необхідну інформацію в мережі інтернет, від англ. «surf the Internet».

3

П’яткою називають те місце, де лезо коси кріпиться до держака.