Валентин Бердт - Все починається в тринадцять

рамі. — Крути педалі, Сержику. З усіх засланих на цей безлюдний острів у степах України одні тільки ми ще не втратили здоровий глузд.

— Не звертай уваги. Звичайне захоплення, що з часом мине. На зміну з’явиться щось інше. Мені це знайомо. Знаєш, буває, у щось як вчепишся, і здається, що нічого кращого на світі не існує. От, наприклад, ми з товаришем захопилися написанням комп’ютерних програм.

— Тю на вас! А я вже думала, що закохалися в одну й ту ж дівчину з паралельного класу.

— Трагедію любовного трикутника мені довелося пережити ще в дитячому садочку, — збрехав я, щоб показати себе бувалим хлопцем.

— Невже вона більше відтоді не повторювалася? — поцікавилася Оксана, різко повернувшись до мене.

Велосипед захитало, і ми ледь не гепнулися.

— Керманичу, тримай рівновагу! — жартувала вона і, вдаючи, що допомагає міцніше тримати кермо, поклала свої руки на мої.

— Повторювалася, — пробурмотів я, шаленіючи від дотику її рук. Тепло долонь додало стільки сили, що я би запросто прийшов першим в олімпійських велоперегонах.

За селом в обличчя війнув лагідний вітерець, тендітно перебираючи зачіску Оксани: волосся приємно-лоскітно торкалося мого обличчя.

— А ти не закохуйся в тих дівчат, за якими хлопці всього класу табуном бігають. Мабуть, ти легко піддаєшся впливу інших. От придивися — і побачиш, що в класі є дівчата набагато симпатичніші, ніж та топ-модель, за якою всі упадають.

Так, за розмовою, велосипед докотив нас до річки. Улюблене наше місце на березі було безлюдне, і тільки ген, під соснами, що підступали аж до самої води, на мілині весело плюскотіла дітлашня.

— Заходь. Вода тепла, — простягнув я їй руку.

— Олежик, а ти і сьогодні…. ой! — зашарілася Оксана. — Серж, навчи мене плавати, а то Олег вчив-вчив, та так і не довчив.

— Не хвилюйся. Це легко.

— Я вже вмію трохи плавати, — з усмішкою додала вона, — сокирою.

Промовлене кілька разів ім’я Олега впало краплею чорної фарби на веселкові барви мого настрою.

Проте я вирішив не здаватися і вперто, напролом іти до мети.

Ввечері, коли вже стемніло, в бабусиному квітнику позрізав усі троянди. Всього вийшло вісімнадцять квіточок. Одну довелося викинути, бо ж дарують непарну кількість. Повертів на всі боки букет: вигляд у нього був доволі миршавенький. Що робити?

Додати букету вишуканої пишності довелося за рахунок чужих квітів. Я пригадав, що на чиїхось городах, коли крав кавуни, бачив розкішні квітники. Не гаючи часу, майнув старими маршрутами. Зібраний врожай виявився багатим: у руках я тримав справжнісінький сніп зі ста й однієї троянди. Взяв його в оберемок і нищечком, попід парканами, щоб нікому не потрапити на очі, став прокрадатися до Оксани. Добре, що після аварії на підстанції в нашому селі перегоріли всі лампочки на стовпах. Коли-то тепер їх замінять!

У заповітних вікнах мигтіло світло телевізора. О такій порі баба Сльозка вже спить, а Оксана не може відірватися від зомбі-ящика. Що там цікавого? Всього чотири програми! Я в Харкові маю кількасот, а дивитися нічого.

Трояндовий сніп я розділив на дві рівні частини. Першу частину розтрусив прямо на порозі. Одна квітка виявилася зайвою. Та я і їй знайшов місце: просунув у ручку дверей так, щоб коли двері відчиняться, то стебло квітки тріснуло навпіл і впало додолу, вказавши, де лежать інші.

Решту оберемка залишив. Пробрався під вікно і тихенько постукав. Крізь щілину у фіранках побачив, як Оксана сполохано здригнулась і прикипіла поглядом до вікна. Господи, хоч би не здійняла лемент! Ще побіжить до бабусі. Постукав удруге, трішки сильніше. Вона підвелася і попрямувала до дверей, а не до кімнати, де спочиває бабуся. На подвір’ї спалахнуло світло.

— Хто там? — запитала несміливо. — Якщо мовчите, то якого біса було гримати по вікнах? Ой лишенько! — завмерла вона від несподіванки на порозі.

Смішно було спостерігати за нею зі схованки під кущем глоду. Посміхаючись, Оксана роздивлялася квітковий килим. Потім зібрала докупи троянди, закрила на защіпку двері й вимкнула світло.

Я полегшено зітхнув, бо від сидіння навпочіпки вже почали затікати ноги, і знову перебрався до вікна, щоб спостерігати далі. В кімнаті її не було. Напевне, десь на кухні чи на веранді шукає трояндам підходящу посудину.

Гаразд, почекаю. Тепер можна розслабитися. Єдине, що мене гнітило, так це думка про те, що о цій порі моя бабуся встає, щоб прийняти якісь там пігулки. Звичайно ж, вона зверне увагу на порожнє ліжко. А година вже пізня. Ще, чого доброго, підніме дідуся, мовляв, іди шукай хлопця. Моя уява так розвинула цей сюжет, що я вирішив діяти за прискореним сценарієм. Не чекаючи, доки Оксана знову всядеться перед телевізором, дістав з кишені мобільник і набрав її номер.

— Серж, привіт! Ти не спиш?

— Ні. Я стою на твоєму порозі.

— Так це ти?! Прикольно. Чекай. Я миттю.

Знову увімкнулося світло, клацнула защіпка. Оксана відчинила двері, хотіла щось сказати, та так і стала як укопана.

— Тримай, це тобі, — я простягнув їй решту троянд.

— Оце так учудив! Мені ще ніколи не дарували стільки квітів! Круто!

Не гаючи й секунди, я обійняв її рукою за плечі, прихилив до себе й поцілував. Не знаю, може, тієї миті шпичаки троянд боляче вкололи їй руки чи причиною тому була моя раптова нахабність — але букет випав з її рук і розсипався на дошках порогу. Я очікував почути стриманий коментар з приводу мого поцілунку. Але вона не мовила ні слова й ніжно торкнулася устами моєї щоки, поклала руки мені на плечі, притулившись до мене всім тілом.

— Школярик ти мій. І цілуватися ще не вмієш, — прошепотіла вона, міцніше обійняла і схилила голову мені на плече. — Так добре, правда? Ти молодець. Розповім дівчатам у школі — нізащо не повірять. Чекай. Зараз я їх віднесу, а потім вийду, і ми ще посидимо на лавочці.

Додому я потрапив близько дванадцятої. Бабуся скаржилася, що в неї розболілося серце від усяких думок, де мене носить. Я збрехав, що засидівся у Дмитра і, як той кіт, що нашкодив, нищечком шаснув до ліжка.

Тієї ночі мені наснився смішний сон: я бачив колайдер! Який він є насправді, я не знаю, але певен, що то був саме колайдер, а не щось інше. Ми з Дмитром прогулювалися біля нього, оглядаючи кілометри різнокольорових дротів та блоки мікросхем. Блукали просторими залами, йшли кудись довгими коридорами-лабіринтами. Потім виник незнайомець і представився нанотехнологом першої категорії. Мені він одразу не сподобався, а от Дмитро з ним знайшов спільну мову. Я прислухався до їхньої розмови, але нічого не втямив. Згодом мені це набридло, я смикнув Дмитра за рукав, мовляв, ходімо вже! Я зустрівся поглядом із чоловіком, і стало ясно: від нього слід негайно втікати. Незнайомець здогадався про наші наміри, міцно схопив за руки і силоміць потягнув до дверей. Дмитро якоюсь незрозумілою мовою благав відпустити нас. А мене пройняла така злість, така ненависть до цього типчика! З усієї сили я влупив його ногою в живіт, а потім як затопив у пику — він так і зсунувся по кахляній стіні на підлогу, а ми кинулись навтьоки. Дмитро волав позаду, щоб я був обережний і не забіг у коридор, який є частиною колайдера, бо там розум людини перепрограмовується на сприйняття іншого виміру часу та простору. «Вмить станеш шизофреніком! Напівфабрикатом!» — горланив Дмитерко. Мов з-під землі винирнув цілий гурт