Валентин Бердт - Все починається в тринадцять

— Ще не все так кепсько, адже ти не одна.

— Тоді запропонуй що-небудь.

— Зайду до тебе, і підемо до нашого алхіміка, — запропонував перше, що спало на думку.

— Я хочу на Ворсклу.

— Даруй, у мене скутера немає.

— Так на велосипеді...

— Тобто?

— Вдвох на одному велосипеді. Посадиш мене на багажник. Я ж легенька, як Дюймовочка.

— Давай!

— Я чекаю. Хочеш, то попередь нашого Дмитрика, нехай збирається, щоб не чекати півгодини у нього під двором.

— В Конотопі, мабуть, усі такі вайлуваті.

— До зустрічі.

Нарешті! Програма почала виконувати моє завдання. Це добре, та не зовсім. Оскільки необхідно час від часу до обставин, які складаються, вносити корективи. А компа немає! І тепер, стиснувши в руці флешку, я схвильовано міряв кроками кімнату. Ось він лікоть, та не вкусиш. Чи не мотнутися великом до Тростянця. Там, напевно, є інтернет-клуб. І, звичайно, я приверну до себе увагу присутніх, якщо сяду до компа з цвяшком у руці. Ні, цей варіант не годиться.

Мені на радість, Дмитро відмовився їхати на річку. Велосипед, відремонтований дідусем, став як новий: пофарбований у синій колір, нове сідло, а добре змащені-перемащені підшипники, ролики та решта деталей перетворювали їзду на політ лайнера. Просто пісня, а не велик!

Оксана чекала за двором на лавочці. Побачивши мене ще здалеку, вийшла на дорогу, а коли я порівнявся з нею, дала знати, що не варто зупинятись, і на ходу пір’їнкою злетіла на багажник. Звичайно, на скутері було набагато швидше, але, зрештою, куди нам поспішати? Я налягав на педалі, а Оксана скаржилася: «Час збиратися до школи. Так уявляєш, Серж, моя мамця планує шопінг на шкільному базарі. Я ледь телефон з рук не випустила, коли дізналася. Вона ніби й забула, що я вже давно не навчаюся в молодших класах...»

Оксана таки наполягла заїхати до Дмитра, мовляв, вона сама спробує його переконати скласти нам компанію.

— Не хочеш з нами? Слухай, Дмитре, це вже серйозні симптоми, — жартувала киянка.

— Візьми книжку з собою. На березі почитаєш, — порадив я.

— Нічого ви не тямите, — зітхнув Дмитро. — Читати таку літературу на березі річки, де то гуси гелгочуть, то вітер шарпає сторінки, а там, гляди, й ви здіймете галас — це варварство. І взагалі, чого це я перед вами виправдовуюся?

— Не ображайся, дурненький, я жартома, — лагідно усміхнулась Оксана. — Краще розкажи нам, що ти в них таке цікаве надибав?

— Якщо розповідати, то й дня не вистачить. І ви не зрозумієте, — відповів Дмитро, підвівся, мовчки пройшовся туди-сюди і повів далі. — Але таки скажу. Ви повинні це знати. Літо закінчується. Всі ми скоро роз’їдемося, і невідомо, чи колись побачимося. Тому ви повинні дещо знати. Сприймати на віру чи ні — справа ваша. Але знайте, що на світі не має нічого дивного, тобто аномального, бо всьому є пояснення. І наші пригоди — це не пригоди, а закономірні події. Багатовимірний простір, щоб ви знали, це не вигадка фантастів, а така ж реальність, як і той вимір, в якому ми з вами живемо, в межах якого існує наш світ. Навколо нас, на мікроскопічній відстані один від одного, існують інші світи. Це гіпотетично доведено науковцями. Сподіваюся, ви чули про неймовірні можливості нанотехнологій? Так от, учені обіцяють, що застосування нанотехнологій дасть змогу радикально змінити умови людського життя на краще. Але все, чим нахваляються вчені, успішно застосував ряд цивілізацій на Землі набагато раніше за нас. Коротше, — Дмитрові, мабуть, здалося, що нам не цікаво, і він спробував викладати думки простіше: — Все те, що ми звикли називати магією, — це і є загублені або ж навмисне приховані знання. Долати космічні відстані за секунду, проходити крізь стіни, читати думки інших і передавати їх на відстані — все це було, є і буде. Ви ж самі ось нещодавно переконалися в цьому, — Дмитро на секунду замовк, дивлячись на мене.

Я подумав, що це умовний знак проілюструвати його слова прикладами, але він продовжив:

— Рецепт чудес дуже простий, але доступний не кожному. Приміром, можна передбачити своє майбутнє шляхом поєднання двох елементів таблиці Менделєєва. А ми все торочимо, що все це не що інше, як чорна магія, чаклунство! Колись люди вважали блискавку проявом гніву богів. Нам нинішнім це смішно, бо ми знаємо про електрику, плюс і мінус і все таке. Але нас насторожує, коли хтось ніби читає твої думки або коли ми зустрічаємося з привидами. Ми боїмося полтергейстів та інших загадкових явищ тільки тому, що не можемо зрозуміти їхню природу, яка насправді доволі проста. Зараз спробую вам це пояснити. Навколишній світ є матеріальним і водночас нематеріальним, тобто видимим і невидимим.

— Чекай! Це ти загнув. По-твоєму, я нематеріальна? Така собі повітряна фея з Києва? А захочу — стану онукою Оксаною баби Сльозки? Хороша казка, але не для нашого віку. Збирайся, Дмитрику, краще з нами, бо ти схибнешся остаточно, начитавшись своїх талмудів, — порадила Оксана.

— Це не так легко зрозуміти, — стомлено зітхнув Дмитро. — От через те, що ти є одночасно і повітряною феєю, і онукою баби Сльозки, можна змінювати світ навколо зусиллям власної свідомості. Я от вичитав, що людина бачить тільки те, в що вірить. І це, Оксано, пояснює твоє ставлення до всього того, що я говорю. Ти віриш в існування привидів, от ти їх і бачиш, але насправді це ніякі не привиди, а інший, ніким не досліджений вид матерії. Добре, на сьогодні досить. Помізкуйте над почутим. Принагідно продовжимо бесіду. А тепер мені пора. Ні, чекайте, — спохопився Дмитро. — Забув сказати, що жалюгідні потуги вчених усього світу щодо запуску адронного колайдера з точки зору древніх цивілізацій просто смішні. Це все одно, що лівою ногою чухати праве вухо, оскільки можливості, що нібито будуть досягнуті завдяки колайдеру, в тому числі і подорож в минуле чи майбутнє, можуть бути реалізовані набагато простіше. Все це давно застосовують окремі люди, не виходячи з квартири. Тому цей проект приречений, бо не можна посадити дерево догори корінням. Хочете, давайте поб’ємося об заклад? На сто кіло шоколадних цукерок?

— Та я й не знала про те, що ти говориш, як його... кола…

— Колайдер, — посміхнувся Дмитро. — Ти стовідсотково чула, але не звернула уваги, бо тебе це не зацікавило. Цю новину навіть бабусі обговорюють, бо хтось пустив чутку в газетах та по телебаченню, що момент запуску колайдера обернеться кінцем світу. Насправді ж це гра великих дядьків-фізиків у пісочниці.

— Я у фізиці, як свиня в апельсинах, — байдуже махнула рукою Оксана. — Тому й не дивно, що до цього часу про це нічого не чула. Як на мене, то моделювання одягу — це наука, яка варта хоч якоїсь уваги, а решта, як ти говориш, гра великих дядьків у пісочниці. Дмитре, ось краще послухай, що я тобі скажу. Чому ти не хочеш з нами відпочити? Незабаром скінчиться заслання, повернешся до свого Конотопа, законсервуєшся у своїй квартирі й читай хоч до чортиків, а в перерві між читанням будеш що згадувати? Літо, друзів і Ліщинівку.

— Я незримо з вами. Побачимось.

— У Дмитра стріха зовсім з’їхала. Шкода. Що з ним буде далі? Як ти гадаєш? — зітхнула Оксана, вмощуючись цього разу не на багажнику, а попереду мене, на