Галина Курдюмова - Наречена для Демона., Галина Курдюмова

Глава 17. Туман.

Я втягнула носом димок, що нагадував туристичний вечір з шашликом. Ой, не про те я думаю!.. Я ж гарячого терпіти не можу! Я не хочу! Я боюсь! Краще, напевно, загинути під колесами автомобіля або впасти з двадцятого поверху, тільки щоб швидко, а не горіти живцем. Більш болючої смерті важко й придумати. Паніка охопила мене і продовжувала стискати, немов анаконда...

 - Мирте! Я не хочу так! Я боюся вогню!!!

Мовчання.

 - Мирте-е!!!

 - Навіщо ти прийшла?

 - Тебе рятувати!

 - Врятувала?

 - Ні! Мирте, що тепер робити?

 - Якщо проаналізувати все, що було до цього... Нам би зараз заснути. Тоді є надія прокинутись в іншому місці або в інший час.

 - Заснути?! Але як?! Логіка, звичайно, є в цьому якась. Може, щось і вийшло б. Але як заснути, коли тебе намагаються підсмажити?!

 - Я можу допомогти.

 - Як?!

 - Я - демон, я можу приспати тебе, а потім себе. Головне, постарайся викинути з голови всі думки, слухай тільки мій голос.

 - Якщо ми не згоримо до цього... Я постараюсь... Роби, що хочеш, але витягни нас звідси, інакше... інакше я тебе вб'ю! - Я закрила очі і спробувала відключитися. Так як можна відключитися, коли горло вже дере від диму, а ці папуаси навколо хороводи водять з піснями?!

В цю мить почувся тихий голос Мирта, і я зосередилась на ньому, немов на світі нічого більше не існувало. І це вдалося! Демон співав незнайомою мені мовою, і його спів обволікав мою свідомость, всю мою сутність, весь Всесвіт...

Я перебувала в НІДЕ і в НІКОЛИ. Я не хотіла повертатися в цей світ, який чомусь так не любить мене, що постійно намагається загубити. То чудовиська дивні, то вулкани, то дикуни з вогнищами... Я навіть додому вже не хотіла, адже так солодко в НІДЕ. Адже так спокійно в НІКОЛИ...

 - Ксюшо!..

 - М-м-м...

 - Ксюшенько, прокидайся!

 - Навіщо? Чому? Не хочу? А... що сталося?

 - Та нічого, просто ти мені плече віддавила. Та й в кущики вже давно мрію...

Я підскочила, перелякано озираючись. У пам'яті промайнули дикуни, багаття...

Чи це все мені тільки наснилося? Я з підозрою подивилася на демона.

 - Все було, - Мирт показав пропалений край штанини і невеликий опік на нозі, який, втім, починав затягуватися. - Все минуло. Розрахунок виявився правильним. Ми заснули і знову опинилися в тій же печері, де ночували напередодні.

Я, не вірячи, що ми так легко відбулися, почала себе обмацувати.

 - Ти в повному порядку, - заспокоїв мене демон, піднімаючись. - Чи не в порядку? Чому ти мовчиш?

 - Просто... Просто... Це було так моторошно... - І я розплакалася, притулившись до грудей Мирта і витираючи сльози об його куртку. - Я думала, що прийшов кінець...

 - Ну-ну, маленька, - притиснув мене демон. - Ти ж смілива дівчинка, на багатті не плакала, а зараз...

 - А зараз вже можна, - я витерла ніс і підняла очі вгору. - Дякую, Мирте, ти нас обох врятував.

 - Будь ласка. А можна, я таки піду в кущики?..

Довелося відпустити свого рятівника.

 - Тільки щоб я тебе не шукала. До речі, як ти опинився на багатті, коли повинен був мирно спати поруч зі мною в печері?

 - Прокинувся рано, ти ще спала. Вирішив спробувати з ранку на полювання сходити, щоб порадувати тебе якоюсь смаженою індичкою або хоча б канаркою. Каву в ліжко адже не можу принести...

 - Справді? Ти такий милий...

 - Так... Спустився до лісу і нарвався на цих, зі списами. Вони скопом напали. Я, звичайно, герой, але один проти сотні... То я піду?..

 - А якщо знову потрапиш в руки дикунів? Ні, я тебе нікуди не пущу!

Мирт хмикнув.

 - Будемо тепер до старості в печері сидіти?

 - До старості можна сидіти, звісно, тільки якщо навчитися харчуватися ефіром, - зітхнула я. - Ходімо разом, визирнемо обережно.

Як і очікувалося, вийшовши з печери, ми побачили зовсім інший пейзаж, ніж напередодні. Водоспад вичерпався, озерце, куди він впадав, висохло. Ліс, який тягнувся до підніжжя гори, згорів, і тільки попелища розкинулося перед нами. Слів не знаходилося...

Я проковтнув слину:

 - Як же так?

 - Треба звикати до того, що все змінюється, - філософськи зауважив Мирт.

 - Все не просто змінюється, все руйнується...

 - Отже, завтра буде щось нове. Це дуже дивний світ... Одне зараз мене бентежить.

 - Що?

 - Кущиків немає. Відвернися, чи що.

 

Я думала, що ми будемо йти  попелищем цілий день. Але, як тільки ми спустилися до низини, як побачили, що вона затягнута густим молочним туманом. І мені стало якось страшнувато в нього заходити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍