Публій Овідій Назон - Метаморфози

цураючись сонця,

Тільки вночі, тож і назву від пізнього вечора мають{189}.

Лиш після того по Фівах усіх божеством повселюдно

Визнаний Вакх. Розголошує всім про його всемогутність

Іно, Семели сестра: серед них лиш вона не зазнала

Болю — хіба що того, яким сестри{190} її засмутили.

/420/ Бачачи те, як вона Атамантом, своїм чоловіком,

Дітьми своїми та плеканцем-богом гордиться, Юнона,

Вже розпікається: «Міг же розпусниці син{191} меонійських{192}

Зачарувати плавців, їх занурити в море бездонне;

Міг домогтися, щоб сина свого рвала мати на кусні;

Ще й дивовижними крилами вкутала Мінія дочок!

Я ж, хоч Юноною звусь, маю кривди безсило терпіти?

Маю обмежитись цим? Моя велич уся — тільки в цьому?

Сам він, однак, мене вчить (бо й у ворога вчитись не сором),

Силу яку має шал: страхітлива загибель Пентея —

/430/ Доказ аж надто ясний. То чому б нині й Іно не мала

Шалу гризького жало, які і всі її рідні, відчути?»

Є один спадистий шлях, лиховісним затінений тисом{193}:

До підземельних осель серед тиші німої веде він.

Мляво парує там Стікс, і тіні недавно померлих

Шляхом тим сунуть униз — вже не люди, лиш обриси їхні.

Млиста зима в підземеллі панує, і новоприбулі

Помацки йдуть по шляху до Стігійського краю; не знають,

Де в тій долині сумній непроглядного Діта оселя{194}.

Тисячу входів має довкола те місто безмежне,

/440/ Тисячу навстіж одчинених брам. Як до моря — всі ріки,

Так усі душі до нього пливуть. Там селитися може

Цілий народ, і хоч як би юрмивсь — буде краплею в морі.

Тіні безкровні без тіла й кісток сновигають по ньому.

Дехто торгівлі віддавсь, при палаці Плутоновім дехто

Служить, а хто й ремеслом, як було за життя ще, зайнявся.

Кожен там, як і належить, покару свою відбуває.

Ось куди сходить, покинувши небо, всевладна Юнона,

Донька Сатурна, — таку вона лють, таку ненависть чує.

Щойно туди увійшла, — подавшись під кроком богині,

/450/ Темний поріг застогнав, і Цербер{195} трьома одночасно

Пащами гавкнув три рази підряд. Народжених ніччю

Кличе сестер{196} вона — темних богинь, що глухі до благання.

Біля дверей, адамантом окутих, вони, посідавши,

Гребенем чорних гадюк із волосся хотіли зчесати.

В чорній підземній імлі, серед тіней, пізнавши богиню,

Хутко вони піднялись. Нечестивим зветься те місце:

Тітій{197} шулік там собою живив, простягнувшись на дев'ять

Югерів тілом своїм. І тобі не вдавалось, Тантале{198},

Хвилі зловить, а з лукавого дерева — плоду зірвати.

/460/ Знову й знову під гору викочуєш камінь, Сізіфе{199}.

Крутиться там Іксіон{200}: себе ловить, від себе тікає.

Ті ж, які руку зняли на своїх наречених, Беліди{201},

Воду постійно беруть, але бочки ніяк не наповнять.

Оком суворим Сатурна дочка повела вколо себе,

Першим з усіх Іксіона побачила, далі — Сізіфа,

Й так собі каже: «Чому ж то з братів тільки він безконечну

Кару тут мусить нести? Атамант же в палаці владичім

Гордо живе, хоч не раз, пам’ятаю, мене зневажали —

Він і дружина його!» Свого гніву й дороги причину,

/470/ Й те, чого хоче, звіщає. А хоче, щоб Кадма владичий

Дім поваливсь, щоб до злочину шал довів Атаманта.

Просить, велить, обіцяє нараз і, як тільки може,

Збуджує чорних богинь. Заледве скінчила Юнона, —

Вже Тісіфона бліда головою патлатою гнівно

Скинула й, чорних настирних гадюк одігнавши від рота,

Мовила так: «Манівцями не прийнято тут говорити:

Що повелиш, те вважай уже здійсненим. Край наш немилий

Можеш на небо своє, де чистіше повітря, змінити».

Радо Юнона злетіла в етер. Перед входом до неба

/480/ Донька Тавманта, Іріда ясна, її вмила росою.

А Тісіфона в цю ж мить смолоскип, омочений кров'ю,

В руку, нещадна, бере і плащем, що його обагрила

Кров, окриває себе й, підв'язавшись в’юнкою змією,

З дому виходить. Її супроводжують, вірні їй: Смуток,

Острах і Жах, і з лицем перекошеним дика Нестяма.

Вже на дорозі вони; тоді й еолійські одвірки{202},

Кажуть, одразу стряслись, наче й двері кленові поблідли,

Й сонце померкло нараз. Налякалася з'явищ тих Іно,

Й сам Атамант похолов. Готувалися вибігти з хати,

/490/ Тінню страшною, однак, на порозі Ерінія стала:

Руки, вповиті десятками змій, розвела перед ними,

Ще й головою стрясла. Сколихнулись розлючені змії,

Деякі в неї на плечах повисли, а деякі люто

Біля грудей, зісковзнувши, сичать і мигтять язиками,

Гноєм блюють. Серед них вона двох вириває з волосся

Й кидає, в руку схопивши заразливу. Ті, їй послушні,

Вже Атамантові й Іно за пазуху лізуть — і думи

Темні й важкі наганяють на них, не вражають, одначе,

Тіла — сама лиш душа відчуває шалені укуси.

/500/ Ще й рідину Тісіфона взяла — незвичайну отруту,

Цербера піну їдку та отруйливу слину Єхидни,

Й зілля, що вводить у блуд, і дурман, що засліплює розум, —

Все, що до злочину, безуму, сліз та до вбивства схиляє,

Разом розтерла і, свіжої крові доливши, зварила

В міднім котлі; за копистку їй правила гілка цикути.

Ще й не отямились ті, як вона цю скажену отруту

В груди влила їм обом, аж до дна скаламутивши