Публій Овідій Назон - Метаморфози

Стала тоді смолоскипом кружляти, і він у повітрі,

Швидко вогнями вогні доганяючи, кола виводив.

/510/ Горда мистецтвом своїм, повертається знов у безплідний

Діта великого край і розв'язує пояс гадючий.

В цю ж таки мить заметавсь Еолід у середнім покої:

«Друзі! — викрикує. — Гей! Розставляйте в цім лісі тенета!

Щойно левицю з двома левенятами тут я побачив!»

Наче за звіром, так він за дружиною мчить, ошалілий,

І вириває Леарха їй з рук, що до нього всміхався,

Тягнучи руки дрібні, й, ніби пращею, ним у повітрі

Пару разів покрутив — і, навіжений, личком дитячим

Вдарив об камінь. Щойно тоді стрепенулася й мати:

/520/ Може, прошив її біль, а можливо, й отрута озвалась, —

Зойкнувши, рине кудись, розпустивши в нестямі волосся,

Не випускаючи з рук своїх голих тебе, Мелікерте{203}.

«Вакху-Евгію!» — кричить. Посміхнулась Юнона зловтішно —

Хай, мов, сьогодні поможе тобі вихованець твій любий!

Скеля, над морем нахилена, є. Від дощів, наче крівля,

Хвилі, що вперто довбуть їй підніжжя, вона захищає.

Верх піднімає до хмар, а чолом висувається в море.

Вибігла Іно туди — божевілля помножило сили —

І без вагання, бо страху не мала, з розгону в безодню

/530/ Стрибнула з рідним дитям — зімкнулася, блиснувши, хвиля.

Внучку{204}, покарану так без вини, пожалівши, Венера

Дядька ласкаво благати взялася: «Велителю моря,

Ти, що найближчу посів до Юпітера владу, Нептуне!

Хоч незвичайне прохання моє, але згляньсь над моїми,

Що в іонійську пірнули безодню, — зволь їх прийняти

В коло й своїх богів, бо ж і я не чужа тим широким

Водам, якщо в їх божественнім лоні була в давнину я

Сніжної піни пучком, як говорить ім’я моє грецьке{205}».

Вчув її просьбу Нептун, і все, що в них від природи

/540/ Смертним було, те відняв, а натомість повагу й величність

Їм дарував, обновивши й обличчя, й ім’я: Палемоном,

Богом, названий він; Левкотеєю — мати, богиня.

Вслід їй, що було сил, із Сідона жінки поспішали,

Поки на край стрімчака відбиток стопи їх не вивів.

Тут у долоні всі сплеснули, певні, що скоїлось лихо,

Кадма оплакують рід, і волосся рвуть собі, й одяг,

Ще й дорікають богині за злість, за її непомірну

Лють до суперниці, та не Юноні терпіти докори, —

«З вас я найбільший зроблю, — спалахнувши, сказала богиня, —

/550/ Пам’ятник гніву мого!» І підтвердила ділом погрози:

Ось найвірніша з жінок: «За владаркою, — каже, — пірну я

В моря глибінь!» Уже стрибнути мала, але в ту хвилину

Наче зв’язав її хтось — прикріпилась навіки до скелі.

Друга, в груди руками б’ючи себе з несамовитим

Зойком, відчула нараз, що вдаряється камінь об камінь.

Руки одна з них саме в той час простягнула до моря —

Ствердла, й так і стоїть, усім тілом подавшись до моря.

Інша, схопившись за голову, стала в розпуці волосся

Рвати, однак, у волоссі таки скам'яніли їй пальці.

/560/ Кожна в ту мить, у своєму захоплена русі, застигла.

Деякі стали птахами тоді: над поверхнею моря

Й нині ширяють, торкаючись хвилі крилом, Ісменіди.

Не здогадався Агенора син, що дочка його з внучком

Стали богами в глибинах морських. Переможений смутком,

Низкою бід і видінь, що їх бачив не раз, він лишає

Місто, котре заснував, немовби не він у неласку

Долі попав, а цей край. Після довгих блукань в іллірійські

Землі{206} ввійшли вони — він та його безпритульна дружина.

Гнуло їх горе й роки. Та якось повелась у них мова

/570/ Про пережите, про долю їх дому, і тут обізвався

Кадм: «Чи, бува, не священний той змій, що його своїм списом

Я проколов, а прибувши з Сідону, страшні його зуби,

Наче насіння небачене, в зорану землю посіяв?

Раз вже так ревно взялись відомстити за нього всевишні, —

Хай нині й сам по землі животом довжелезним зів’юся».

Мовив — і вже по землі животом довжелезним прослався;

Чує, як шкіра жорстка поступово лускою береться,

Бачить: цятки темно-сизі біжать по зчорнілому тілу.

Ось він на груди упав, а тим часом немов поєднались

/580/ Ноги обидві в одну й витягаються в хвіст заокруглий.

Руки самі тільки мав, і ті руки самі, що їх мав ще,

Він простягнув і в сльозах, що людським ще спливали обличчям, —

«Бідна дружино моя! Підійди ж і торкнись мене, — просить, —

Поки від мене лишилося щось, і візьми мою руку,

Поки ще є та рука, поки змієм не весь я зробився!»

Ще не одне хоче мовити їй, але раптом надвоє

В нього язик розщепивсь, і, хоч як намагається, — слово

Так і не йде йому з уст. Тож не мовою він, а сичанням

Жаль виливає: такий вже дала йому голос природа.

/590/ В голі груди рукою вдаряючи, тужить дружина:

«Кадме, собою лишись! Відкинь машкару дивовижну!

Що ж це таке? Де плече твоє, Кадме, де руки, де ноги,

Лиця, рум’янець — усе, що кудись, поки мовлю, зникає?

Чом, о боги, ви й мені поповзти по землі не звеліли?»

Так побивалася. Він же лизав їй заплакані лиця.

Й начебто впізнаючи, відповзав до грудей і в обійми

Взяти хотів і до шиї жіночої звично тягнувся.

Всі, хто там був — їх супутці — жахнулись; вона ж усе гладить

Шию лускату слизьку гребенястого велета-змія.

/600/ Раптом обоє