Публій Овідій Назон - Метаморфози

Й тільки тоді вона, кроком легким підійшовши до нього,

/320/ Так почала: „Справедливо тебе я назвала б, юначе,

Богом, і то Купідоном самим; а якщо ти із смертних,

Значить, щасливі стократно батьки, що тебе породили,

Щасний твій брат, пощастило й сестрі, якщо є вона в тебе,

Й няні, котра згодувала тебе; та одній, безумовно,

Поталанило найбільш — нареченій твоїй, якщо тільки

Маєш таку, що весільних достойна була б смолоскипів!

Є така в тебе — то хоч крадькома я тобі подарую

Ласку свою, а нема — поєднаймось на шлюбному ложі!“

Тим закінчила вона, й зарум'янивсь юнак соромливо,

/330/ Бо й не чував про любов; йому личив, одначе, рум’янець.

Яблуко так червоніє на гілці, осяяній сонцем,

Так і слонова кість, коли в пурпур її омочити,

Й місяць, коли при затемненні міддю видзвонюють{188} марно.

Німфа — цілунків жде: „Хоч як брат поцілуй мене“, — каже.

Й руки уже простягла до його білосніжної шиї.

„Годі! — він їй, — а ні, то тебе й цю місцевість покину!“

„Що ти! — злякалась вона, — ці місця я тобі відступаю,

Гостю!“ І йде собі геть, але тільки вдає, що відходить.

Ще озирнулася декілька раз і, в чагар увійшовши,

/340/ Нишком присіла собі, підігнувши коліно, а хлопець,

Певний, що серед незайманих трав одинцем походжає,

Врешті ногою знічев’я торкнувся грайливої хвилі;

Далі занурив стопу — й течія невимовно ласкава

Втомлене тіло нараз переповнила млостю п’янкою.

Тут він свій одяг легкий із юнацького тіла знімає…

Наче вогонь Салмакіду пройняв, як побачила вперше

Голу красу юнака — запалали їй очі жагою.

Так, бува, сонце сяйне, коли дзеркала рівна поверхня

Серед безхмарного дня його круг відіб’є найчистіший.

/350/ Годі вже стриматись їй, наперед вона втіху смакує,

Ласки жадає його і до нього, шаліючи, рветься.

Він же руками плеснув і в прозорість рухливу з розгону

Кинувсь, і вправно пливе, викидаючи руки по черзі,

Й видно його у воді — як, буває, під скло щонайтонше

Постать слонової кості кладуть або сніжну лілею.

„Мій він тепер! Таки я взяла верх!“ — торжествує наяда.

Одяг відкинувши, хутко за хлопцем у воду пірнає.

Той опирається їй, а вона силоміць то цілує,

То обнімає його, то грудей проти волі торкнеться —

/360/ З різних боків припадає, і горнеться, й липне до нього.

Врешті довкола плавця, щоб не вислизнув, щоб не пручався,

Так обвилась, мов змія, що її аж до хмар піднімає

Владар пернатих, орел: йому шию змія охопила

Й ноги, а довгим хвостом намоталась на крила простерті.

Так наполегливо плющ на високому стовбурі в'ється,

Так восьминіг на морській глибині випускає раптово

Всі свої щупальця й наче тенетами стискує жертву.

Правнук Атланта тим часом стоїть на своєму й наяду

Втіх позбавляє близьких; а вона, просто впившись у нього

/370/ Тілом усім: „Хоч-не-хоч, — йому шепче, — моїм таки будеш,

Не сподівайся втекти! Повеліть же, боги, щоб однині

Я при ньому була, а він — при мені був навіки!“

Вчули цю просьбу боги: непомітно змішавшись, обоє

В тілі з'єднались однім, одне вже було в них обличчя.

Так і дві гілки, якщо їх корою впов'єш однією,

Живляться разом, ростуть, поки тілом єдиним не стануть.

Тож, коли тісно ті двоє сплелись, то були вже не двоє:

З виду хіба що подвійні вони, бо вже годі сказати,

Хлопець чи дівчина це: і так, і не так одночасно.

/380/ Чуючи млість у руках та ногах, півмужчиною ставши

У мерехтливій воді, куди входив мужчиною щойно,

Руки до неба підняв, і вже не хлопчачим благає

Голосом Гермафродит: „О ви, моя ненько, мій батьку,

Сина свого, що й ім’я перейняв у вас, просьбу сповніте:

Той, хто в потік той пірне, півмужчиною з нього хай вийде.

Ледве торкнувшись хвиль, нехай тілом одразу розм’якне!“

Жаль стало сина батькам; і сповняють, що він, двоєдиний,

Просить їх: води пливкі чарівним занечищують зіллям».

Стихла й вона. Проте Мінія донька ще й далі до праці

/390/ Квапить усіх, над богом новим та над святом глумиться.

Тут, хоч не видно було їх ніде, загриміли зненацька

Бубни гулкі звідусіль, зігнуті роги заячали,

Дзвоном озвалася мідь, запахло смолою й шафраном.

Потім, хоч важко й повірить у те, почала зеленіти

Тканка, й листям узявсь, повислий, мов плющ, їхній одяг.

Ось уже де-не-де й грона звисають; де нитка снувалась —

В'ється вусата лоза, крізь основу брость проростає.

Вже й виногроно важке пурпуровим поймається блиском.

День пригасав. Наставала пора, яку годі й назвати:

/400/ Темряви ще не було, але й світла вже наче не стало, —

Никлого дня з несміливою ніччю хвилинне сусідство.

Крівля раптово стряслась, і здалося, що всюди олійні

Враз ліхтарі зайнялись, багрянцем весь дім освітивши.

Звірів примарних довкіл розляглося лунке завивання.

Кинулись сестри шукать по кімнаті задимленій сховку,

Тиснуться всі по кутках — від очей, від огнів якнайдалі.

Поки ховаються в ніч, їх тендітні суглоби вкриває

Плівка, й суцільне крило їм рамена затягує й руки.

Так метушаться вони в темноті, й переміни своєї

/410/ Все ще не бачить ніхто. І хоча не вкривалися пір'ям,

Легко, проте, повисали в повітрі на крилах прозорих.

Хочуть мовити щось, та порівняно з тілом мізерний

Звук видають, і жалі свої свистом тонким виявляють.

Вабить їх крівля, не ліс, і літають,