Публій Овідій Назон - Метаморфози

От він, як мати, ввійшовши, цілує її, й до служанок:

„Хочу дочці я тут дещо сказать, залишіть нас, — велить їм, —

І не перечте, бо ж я материнське на це маю право!“

Ті покорились. А бог, коли з нею віч-на-віч лишився:

„Я — отой самий, — сказав, — хто, керуючи порами року,

Бачить усе довкруги, через кого й земля усе бачить, —

Всесвіту око. Я, вір, покохав тебе!“ Тут Левкотої

Випала прядка із рук, покотилось прудке веретено.

/230/ Вроду примножував страх. Не гаючись, бог перед нею

Виступив явно тепер, у своєму звичайному блиску.

Діва, хоч як налякала її ця раптова поява,

Богові, сяйвом подолана, без нарікань піддалася.

Клітію заздрість бере, бо й сама до промінного бога

Чула надмірну любов. На суперницю зло затаївши,

Всім розплескала про гріх, перед батьком її очорнила.

Той, розлютившись, у гніві сліпому, дочку, яка руки

До ясночолого сонця простягши, благала: „Це ж бог той

Честі насильно позбавив мене!“ — закопав, безсердечний,

/240/ Глибоко в землю, ще й пагорб над нею насипав піщаний.

Та, розметавши промінням той пагорб, син Гіперіона

Дав тобі змогу підняти лице з-під могили — до світла.

Не підняла ти, однак, голови, що відчула вже, німфо,

Натиск землі; непорушним було твоє тіло безкровне.

Кажуть, сумнішого в світі не бачив погонич крилатих

Коней нічого й ніде, хіба смерть Фаетона вогненну.

Все-таки пробує він, чи прониклива сила проміння

В тілі її льодянім теплоти не пробудить живої.

Та коли доля звела нанівець божественні зусилля,

/250/ Тіло її і розриту могилу зросивши нектаром,

Так завершив свої довгі жалі: „Ти сягнеш-таки неба!“

Тіло, просякле нектаром небесним, нараз розпливлося,

Й запахом ніжним земля пройнялася на місці могили.

Гілка пахуча тоді, через брили пустивши коріння,

Насип вершечком пробивши тонким, протяглася до сонця.

Та відсахнувся од Клітії світла даритель, хоч тугу

Міг оправдати любов’ю, а зрадництво — тугою; більше

Не повернувся, однак, розлюбив її, кинув назавжди.

Сохне по ньому вона, від палкого бажання шаліє,

/260/ Німф уникаючи, днями й ночами вона просто неба

Гола сидить на траві, розпустивши по плечах волосся.

Дев’ять днів пересидівши так без води, без поживи,

Голод і спрагу хіба що слізьми та росою гасила,

Не піднімаючись, тільки обличчя своє повертала,

Жалісним зором весь час проводжаючи бога ясного.

Кажуть, що врешті з землею зрослась і частиною тіла

В листя безкровне, бліде замінилась, а там, де обличчя,

Барва багряна лягла, до фіалки, журливої квітки,

Стала подібна. За Сонцем, однак, хоч і корінь тримає,

/270/ Все повертається: давня жага й перемінену сушить».

Тим закінчила вона, й захопила всіх оповідь дивна.

Дехто їй віри не йняв, а дехто й не сумнівався

В силі правдивих богів; не було, проте, Вакха, там, кажуть.

До Алкітої тоді, постихавши, звертаються сестри.

Та, проганяючи вправно швидкий між основою човник,

Мовить: «Змовчу про любов пастуха — про Дафніса з Іди{181}:

Всім же відомо про те, як у камінь його обернула

Німфа, лиха на суперницю: ось як любов розпікає!

Не наміряюся вам повторяти, як проти природи

/280/ Сітон то жінкою був якийсь час, то ставав чоловіком.

Не зупинюся й на Кельмію — нині алмаз він, а був же

Другом Юпітера-хлопця колись, — ні про вас, о курети,

Діти дощу, не почну, ні про вас, Кроконе й Смілако{182},

Що замінились у квіти дрібні, — захоплю новиною.

Звідки славу лиху здобуло джерело Салмакіди{183},

Й силу таку, що, торкнувшись, в'ялить і розніжує тіло, —

Слухайте. Знана-бо міць його хвилі, незнана — причина.

Сина Меркурію в дар повила Кітерея прекрасна,

Й діви-наяди в печерах ідейських{184} його згодували.

/290/ Хлопець{185} той видавсь такий, що з обличчя однаково батька

Й матір нагадував, так що й ім'я від батьків перейняв він.

Щойно п'ятнадцять минуло йому, як батьківські гори

Та годувальницю Іду покинувши, в світ він подався.

Радо краями незнаними йшов, на незнані дивився

Ріки, й утоми не чув, озираючись пильно довкола.

От він лікійські міста{186} й сусідню з тим краєм відвідав

Карію. Бачить там озеро, чисте настільки, що в ньому

Видно й піщинки на дні. Очерет не росте там болотний,

Ні осока з порожнистим стеблом, ні ситник гостроверхий.

/300/ Дивна прозорість води… Моріжком облямований берег;

Далі — трави довкіл поросли, що не в’януть ніколи.

Німфа в місцях тих жила. Їй чужі були лови, не вміла

Й лука тримати в руці, не змагалася в бігу ніколи.

З-поміж наяд лиш її прудконога не знала Діана.

Кажуть, їй радили сестри не раз: „Візьми ж, Салмакідо,

Спис або хоч сагайдак розмальований, не полінуйся

Серед дозвілля свого й полюванням суворим зайнятись“.

Списа, однак, не бере, сагайдак їй — не до вподоби,

Серед дозвілля свого забуває про лови суворі.

/310/ То джерелом охолоджує тіло гнучке, то волосся

Чеше тонким гребінцем із кіторського бука{187}, й до хвилі,

Мовби до дзеркала, зиркає: як я, мовляв, причесалась?

То, огорнувши свій стан серпанковим ясним покривалом,

Чи на травиці м'якій, чи на листі м’якім опочине.

Часто зриває квітки. Випадково й тоді їх зривала,

Як подорожнього вгледіла; тут же його і запрагла.

Та, вгамувавши порив, привела до порядку свій одяг,

Причепурилась, хоча була й так прехороша собою.