Жан-Франсуа Марміон - Чому люди тупі? Психологія дурості

характеризується самозасліпленням, яке унеможливлює самосумнів, але намагається уподібнитися до чесного, розсудливого пошуку правди. З цього дуже узагальненого погляду виходить, що bullshit, fake news, теорії змови, «альтернативні факти», а також їхнє недоречне поширювання — це сучасні й загострені прояви старої-доброї вічної дурості. Це не аж така несподіванка: всяк може констатувати — крім дурнів, очевидно, — що «постправда» охоплює зрештою повний комплект дурощів.

Нам лишається проаналізувати кілька проявів і наслідків. Ми вже бачили, що дурість привласнює інтелектуальну царину, та це було б не так страшно, зрештою, коли б дурість не зачіпала таким чином також етику. «Провина дурня, — каже філософ Паскаль Анжель, — у неповазі до правди». Брак інтелектуальних чеснот стає моральним ґанджем. Ба й гірше, цей «світлий розум», насправді булшіттер, — це той, хто удає повагу до духовних цінностей, начебто зайнятий пошуком правди й демонструє розсудливість, але насправді лиш мавпує ці якості, щоб проникнути в певне середовище, удати інтелектуала чи просто зажити слави в суспільстві, не докладаючи зусиль. Людина, просто, так би мовити, недалека, може прекрасно шанувати правду й такий розум, який дозволяє до неї привести. Натомість булшіттер — сноб, чванько і дурень — її зневажає й експлуатує, дбаючи не про правду як таку, а про самого себе. Шкода, якої завдає дурість в такий спосіб, безмірна, незліченна, від простого мудодзвонства, суть якого в удаванні, що висловлюєш щось нове й цікаве, ба навіть радикальну й надзвичайно сміливу думку, до фарисейства, цього способу практикувати чесноту з єдиною метою бути доброчесним, і головне, щоб про це знали, результатом якого є демонстративне обурення, обурення чимсь єдино заради того, щоб обуритися і показати своє обурення, — дуже сучасне явище, яке кваліфікують як моральну пишномовність[123].

З огляду на характер того чи іншого твердження чи події, дурень негайно перелаштовується, щоб відчути й висловити своє несхвалення, своє несприйняття, своє обурення, свій гнів… просто тому, що він вирішив, що це треба тут робити, і це корисно зробити й сповістити про це якнайширшу публіку, бо це йому допомагає ствердитися як індивіду. Такий підхід запускає механізм самонамагнічування, тому що сила й мотиви цього обурення вимагають постійної пильності та заохочують шалену ескалацію з метою виділитися в цьому середовищі з дедалі гострішою конкуренцією дурості. Звідси дурнуваті троллінги, підступи, наклепи, «срачі» й «вірусні» відео, які повинні відтак змагатися одне з одним за прихильні «кліки» публіки, захопленої дедалі абсурднішою гонкою, просто щоб пропагувати дурість дня.

Крім специфічних шкод, які кожен цикл дурості здатний завдати своїм цілям, важливо підкреслити, що загальний ефект від bullshit, fake news, теорій змови, «альтернативних фактів» і від постправди, яка їх утілює, полягає не в тому, власне кажучи, щоб навіяти хибні переконання. Такий результат, очікуваний чи ні, давала пропаганда «по-старому». Сьогодні йдеться радше про те, щоб цілковито дестабілізувати наш зв’язок з правдою і підірвати довірливі стосунки, необхідні для демократичного проекту. Не вірити більше нічому, не розглядати навіть можливість дійти знань, принаймні близьких до правди, які поділяли б усі, — це, мабуть, ще згубніше, ніж просто віра в хибні речі, яка залишає принаймні надію колись виправити.

Усе це приголомшлива дурня, яка не залишає практично жодної підстави для оптимізму. Проте слід зауважити, що саме існування постправди припускає задній план правди, в тіні якої постправда може процвітати, просто імітуючи її. Фальшива монета може робити шкоду лиш до певної межі, але, перейшовши деякий поріг, якщо в обігу залишились тільки фальшиві гроші, вони стають нікому не потрібні. Отже, питання, що постає перед нами: як далеко може зайти наша дурість і до якої межі вона здатна множитися, за сприяння технологічних платформ, котрі наче були створені, щоб її використовувати, збільшувати і поширювати якомога далі та якомога швидше?

Чи можна задовольнитися тим, щоб заохочувати молоді покоління розвивати «критичне мислення» чи навчати їх «розшифровувати інформацію», знаючи, що проблеми, які постануть перед ними за кілька років, будуть не такими, як сьогодні, і що дурість, як ми бачили, вже мутувала, щоб походити на «критичне мислення», і не зупиняється перед тим, аби пропонувати «розв’язання» проблем, які сама створює, не знаючи, звісно, що це вона їх створює? Епістемічні авторитети, а саме: наука, ЗМІ та правосуддя, — чи можуть вони відіграти свою роль у цій битві, пропонуючи, наприклад, прозоріші дані, чіткіші звернення, ретельний фактчекінг і суворі стримувальні закони проти розносників маніпулятивних і злісних дурощів? Може й так, але варто зважати на те, що постправда долає ці заходи завиграшки, негайно переробляючи їх у своїй безумній системі підриву довіри, загальної підозри й байдужості до фактів.

Лишається третій підхід, — боротися з булшіт і дурістю, на яку він спирається, їхньою власною зброєю, тобто демонструючи вигадливість у глупоті й брехні. Це робота сатири й художніх творів, тому що у постправди має бути і постфікшн. Не перейматися правдою також означає не цінувати неправду. Можливо, щоб бути трохи менш дурними, нам просто треба знову відчути смак до витворів людського розуму і проявити більше інтелектуальної скромності, як коли інтелект слугує інтелектові, а не дурості.

Метаморфози націоналістичних дурощів

П’єр де Сенарклан, почесний професор міжнародних відносин в університеті Лозанни, колишній високопосадовець ЮНЕСКО і Міжнародної федерації Червоного Хреста

Суспільствам потрібні міфи. Філософ Ернст Кассірер пояснював безглуздя й суперечливості цих вигаданих конструкцій «примітивною тупістю» людської істоти. Він дотримувався гіпотези антропологів, зокрема Броніслава Маліновського, які тлумачили ці вірування як спроби відповіді на нерозв’язне питання смерті. Також він вбачав у них вираження колективних прагнень і не припускав, що суспільства можуть їх позбутися. Водночас він хвилювався: «Імовірно, найважливіший і найтривожніший аспект сучасного політичного мислення — це поява нової сили: сили міфологічного мислення», — писав він 1945 року[124] в США наприкінці життя[125]. Націоналізм був частиною цього міфологічного мислення, тим більше що з появою фашистських режимів він зазнав зловісних змін.

Ця ідеологія з багатьох поглядів нагадувала фантастичні оповіді, що їх греки називали казками «годувальниці, щоб відволікти чи налякати дітей»[126].

Демократія: від розсудку до пристрастей

У спадок від доби Просвітництва нам дісталась віра в розум, демократичний ідеал передбачав його поступ. З такою сподіваною перспективою забобони й пережитки анімізму були приречені зникнути завдяки розвитку освіти й прогресу науки. Громадяни мали зрештою почати вчитися на досвіді. Рішення їхніх інституцій — базуватися на практичних підходах і надавати можливість вибору між найкращими політичними опціями. Для цього вони мали обирати освічених