Жан-Франсуа Марміон - Чому люди тупі? Психологія дурості

він недоумок, не має розумової здатності, щоб усвідомити свою недоумкуватість. І тут мертва епістемічна зона, що межує з трагедією: адже дурість далеко не дурна там, де йдеться про її інтереси, і знає, як захистити себе від нападок розсудливості.

Замкнений отак у своєму принципі тотожності, дурень de facto позбавляє себе здатності бачити речі інакше, себто з погляду когось, ким він не є, включно — й особливо — з кимось, хто знає більше за нього[116]. Це те, що психологи називають ефектом Даннінґа-Крюґера, за іменами авторів, які його сформулювали[117]: некомпетентна в певній галузі особа покаже, цілком очевидно, мізерні результати в цій галузі, але на додачу, оцінюючи сама себе, вона не помітить власної нікчемності й переоцінить свої досягнення. Компетенція, в будь-чому, включає, поміж іншого, точне розуміння того, в чому полягає ця компетенція, здобута в боротьбі, важкою ревною працею і постійною самоперевіркою сумнівом. Справжній фахівець усвідомлює свою фаховість, і, добре знаючи тему, він усвідомлює, до речі, й те, чого не знає, і що йому ще треба вивчити: отож він знає свої межі; дослідження показують навіть те, що справжні фахівці дещо недооцінюють свої уміння. Дурень натомість не має найменшого уявлення про те, що дозволило б йому стати не таким дурним. Він, до речі, не знає й того, що є дурнем, бо дурню нічого не треба знати. Можна було б сказати, що це його проблема, але насправді ця проблема стає de facto проблемою інших, коли дурень, не знаючи, що він дурень, не відчуває через свою дурість жодного дискомфорту і, звісно ж, не стримується в нав’язуванні її своєму оточенню, а часом і ширше.

Отож ми обираємо епістемологію, відкалібровану на суб’єктивність, інтуїцію, «безпосередність» і «щирість» не (тільки) зловмисно. Це також цілком надійний спосіб ніколи не бути викритим і навіть від себе приховати власну дурість. Безглуздо обмежений рамками свого недоторканого «я», прищеплений від найменшого сумніву, здатного підважити його дурість, кретин дуже швидко робиться нездатним помітити, впізнати й усвідомити власну дурість, але — і це ще гірше — він навіть покладе на це увесь свій розум, який не слугує більше для оцінювання якості інформації та надійності переконань, а тільки для того, щоб визначити, чи узгоджуються вони з його попередніми вподобаннями, і дискредитувати все, що має нещастя йому не підходити. Розум дурості невтомно працює над побудовою власного захисту, і ні над чим іншим.

Ця згубна особливість дурості має свої наслідки. Як ми вже бачили, дурість не тільки стає невидимою для себе самої, адже кретин нездатний усвідомити, що він кретин, і як наслідок переоцінює свої вміння, ба більше: це неодмінно призводить до шельмування справжнього інтелекту (який йому важко розпізнати як такий) і відповідно до постійного зміцнення дурості. Той, хто має правдиві думки й правильну інформацію, може по суті сказати тільки одне — правду. Натомість кретин має в своєму розпорядженні невичерпний запас дурощів, бо помилятися можна в різний спосіб. Зрозуміло, що коли кретини вважають себе здатними судити про все і про будь-що і мають ефективні економічні засоби робити це, тим, хто має надійні способи дістатися правди, жахливо бракуватиме часу на спростування всіх цих дурощів. Це те, що називається «принцип асиметрії bullshit»[118]: bullshit може виробляти будь-хто, без проблем і у великій кількості, натомість тих, хто здатен і налаштований викрити його, небагато, і їм доведеться докласти до цього багато зусиль.

Дурість маскується

Отож дурість характеризується нарцисизмом і самозасліпленням, які взаємно підсилюють одне одного і цим полегшують її поширення поміж людей. Дурість завжди сповнена апломбу, що свідчить про надмірну самовпевненість кретина, яка неодмінно переважить над будь-яким проявом обережності й методичності в такому середовищі, де загальновизнано, що знання — насамперед питання інтуїції та «щирості». У підсумку, того, хто говоритиме найголосніше й найбільш «переконливо» й «пристрасно», вважатимуть за такого, хто має найбільше чого сказати, й відповідно до нього найбільше дослухатимуться.

Утім, не всі дурощі однакові. Конкуренція тут жорстока, і навіть кретинам доводиться шукати спосіб виділитися на тлі інших кретинів. І тут виникає найбентежніше з дурістю: вона прагне удавати з себе розум. Самовпевнений дурень подає свої дурощі як перли мудрості, унікальні спостереження неймовірної глибини, плід інтенсивних роздумів і, звичайно, претендує на найсерйозніше ставлення. Одна з його знахідок — примарна аргументація: замість наводити справжні аргументи, щоб дійти якогось висновку, він іде в протилежному напрямку, від висновку, і фабрикує «аргументацію», що дозволить безпомильно на нього вивести. «Дурість полягає в бажанні вивести мораль», — казав Флобер.

Без сумніву, але вона полягає також, як у двох його героїв, Бувара й Пекюше, в тому, щоб вважати, наче дійшов висновку належними засобами[119]. На диво, це працює доволі часто, й останній дурисвіт може в такий спосіб видатися маленьким генієм, гігантом філософії чи світилом нейронаук.

Так само як псевдонаука вбирається в шати науки, зневажаючи її при цьому, так само як фейкові новини удають із себе надійну й перевірену інформацію, насміхаючись водночас над «офіційними» ЗМІ, так само як «теорії змови» намагаються виглядати серйозними дослідженнями, спрямованими на з’ясування правди, ніколи й пальцем не ворухнувши заради цього, дурість може жити й процвітати тільки нап’явши личину своїх найбільших ворогів, а саме: розсудку, знання й правди[120]. Це вимагає деякого таланту наслідування, себто треба, щоби продукована дурнем «аргументація» все ж таки скидалась на справжню розумову вправу, і найголовніше, це й є мета, щоб вона дозволила зберегти і зміцнити його уявлення про себе як про особу бездоганної моральності, провокатора, що не боїться казати, що думає, інтелектуала, якого «на полові не обдуриш», або всі три разом. По суті ж така поведінка ніщо інше, як претензійність і снобізм.

Отже, дурість промишляє мімікричним паразитизмом: вона експлуатує чесноти й очікування, пов’язані зі справжніми плодами людського розуму, діє через псевдорозсудливість[121]. А це потребує певної форми інтелекту, як зауважив Роберт Музіль, який вважав дурість «не так браком розуму, як зреченням його перед завданнями, які він начебто виконує» і «дисгармонією між упередженням почуттів і розсудком, нездатним їх приборкати»[122]. Коли не маєш нічого цікавого сказати, залишається, на жаль, можливість імітувати зовнішню подібність цікавої речі. І якщо такий підхід стає в якомусь суспільстві нормою, тоді дійсно можна говорити про «постправду».

Злий і дурний (і онлайн)

Отож постправда живиться з індивідів, поведінкою й переконаннями яких переважно керує знання, базоване на інтуїції та почуттях, себто форма дурості, що