Жан-Франсуа Марміон - Чому люди тупі? Психологія дурості

керівників. Унаслідок збагачення знань і поліпшення матеріальних умов людство сподівалося завоювати свободу й свідомо прокладати свій історичний шлях.

Ці сподівання виявились до певної міри ілюзорними. Суспільствам потрібна святість. Розум виявляється не надто корисним, щоб розв’язати конфлікти інтересів, розсудити ціннісні розбіжності чи послабити владні зв’язки, які становлять тканину політичного життя. Громадяни включаються в публічне життя зі своїм розумом, але також з усім, що пов’язане з їхньою фізичною суттю: зі своїми фантазіями, бажаннями, підсвідомими пориваннями й навіть інстинктами. Захоплення ідеологіями однаково залежить від історичних цілей, які вони проголошують, від емоцій, які викликають, і надміру від насильства, яке вони виправдовують.

Вимога національного суверенітету також спочатку з’явилась як розумний проект, як вираження прагнення громадян до автономії, гідності й рівності. Проте цей ідеал був вельми емоційно навантажений: його вихід на сцену супроводжували священні церемонії, подібні до релігійних культів. У цьому контексті можна згадати свято Свободи, влаштоване Конвентом 10 листопада 1793 року перед собором Нотр-Дам, і пізніше — великі маніфестації, організовані Муссоліні й Гітлером, присвячені культу цих керівників. З розвитком демократії ближче до кінця XIX століття політика стає справою кожного, великим театром пристрастей, індивідуальних і колективних, інтелектуалів, політичних активістів і мас, які захоплюють громадський простір зі своїми матеріальними вимогами, бажаннями й вигадками.

Особи, які формують свідомість спільноти — етнічної, релігійної чи національної, — відчувають різноманітні емоції, але перш за все такі, що мобілізують почуття спільної ідентичності. Пройнявшись націоналістичними переконаннями, вони створюють собі взірцевий колективний ідеал. Ця тенденція сама собою не становить проблеми, але нарцисизм, який нею рухає, може стати джерелом згубних ілюзій. Наприклад, ідею, що їхня нація мала велику історію й на неї очікує особливе майбутнє. Ця претензія на вищість іде в парі з приниженням чужого. Вона тим більш агресивна, що стверджується завжди групою більш-менш структурованою, натовпом, арміями чи політичними рухами, які виступають під орудою беззаперечних лідерів. Справді, націоналізм дає раціональну й прийнятну відповідь на потреби особистої гідності, але також на все, що випливає з потреб і бажань більш або менш пристойних: соціальну заздрість, гордість, агресію та бажання домінувати. Підносячи бажання слави, честі, фізичної сили й мужності, націоналізм скористався зі старорежимних концепцій благородства. Він запропонував людям, зокрема найменш стійким поміж них, можливості, щоб вгамувати відчуття неповноцінності й безпорадності[127].

Груповий ідеал і його негативний бік

Усе, що стосується нарцисизму, — делікатна субстанція. Ось чому надмірне піднесення нації ґрунтується на відчутті небезпеки, хоч чим вона визначається: соціально-економічною вразливістю чи радше психологічними причинами. Відчуття небезпеки вимагає захисту культурних і політичних кордонів. Націоналізм перебуває у близьких стосунках з ксенофобією та расизмом. Оскільки уявлення про гармонію злиття — в центрі його концепції, чужий символізує перешкоду цьому бажанню. Націоналісти привласнюють право говорити від імені національної спільноти і хочуть виключити з неї тих, кого підозрюють у перешкоджанні згуртованості. Вони використовують національний ідеал, щоб заплямувати все, що суперечить їхнім політичним концепціям. Свої потреби й бажання захисту проектують на посланих Божою ласкою керманичів або на містичні образи природи-матері й розрадниці. Такий ідеалізований образ нації несвідомо покликається на материнський всесвіт раннього дитинства, з якого треба виключити тих, кого сприймають як бунтівників. В апогеї націоналізму це насамперед євреї. На підйомі націоналізму в Німеччині та Франції їх сприймали як «чужинців», які підривають гармонію національної громади. «Кожне суспільство, — нагадував Жорж Деверо, — створює собі груповий ідеал», який потребує свого антигероя. Єврей дозволяв національній громаді встановити власні віртуальні кордони. Єврей був «антиідеалом групи», який мав за головну роль «слугувати жупелом групової ідеї, втілюючи — як приклад того, чого треба уникати, — все, чого ідея групи не включала і повинна була уникати за будь-яку ціну»[128].

Після Другої світової війни націоналізм продовжився в США. Він навіював вимоги державної незалежності борцям з колоніальним імперіалізмом. Натомість в більшості європейських країн він втратив свій вплив. Трагедії, заподіяні фашистськими режимами, частково дискредитували його, водночас у політичних дебатах запанували ідеологічні системи великих держав. До того ж переваги соціальної держави й суспільства споживання пропонували інші джерела нарцисичного задоволення, не пов’язані з величчю і славою нації та збройним захистом її інтересів.

Повернення чарівників

Так званий «суверенізм», який популістські рухи протиставляють сьогодні глобалізації, знову підіймає на щит деякі націоналістичні ілюзії, зокрема про однорідну національну спільноту. Він поновлює також свої ритуали відмежування: масові протести, гімни й штандарти. Цей націоналізм також збуджує почуття ідентичності й потребу в керівних чарівниках. У цьому контексті мігрантів звинувачують у зниженні зарплатні, зростанні безробіття й соціальній вразливості, але їхня провина також у тому, що вони асоціюються з вторгненням людей іншої «раси», носіїв чужих культурних концепцій, які розривають зв’язки традиційної солідарності. Мігранти символізують також нові часи. Їх несприйняття, ймовірно, тим сильніше, що воно є ще й джерелом дискомфорту і почуття провини. На додачу релігійне сектантство, породжене провалом процесів національної інтеграції, зміцнює майже скрізь химерне, «особливісне» чи ненависне бачення й механізми проекціонування, що знаходять вираження в націоналізмі.

Сподівання громадян відновити суспільний договір національного суверенітету породжені раціональною потребою. Вона виникає у відповідь на виклики й утиски погано регульованої глобалізації, що спричиняє багато небезпек, масштабний міграційний рух, нову соціальну поляризацію та безробіття. Наражаючись на ці економічні та соціальні реалії, підйом нових способів виробництва й відповідне створення взаємозалежностей, уряди не справляються зі своїми функціями політичної інтеграції, їм важко зійти зі стежок, прокладених реформізмом та технократичними рішеннями. Ці неспроможності, що супроводжуються руйнуванням великих ідеологічних систем та їхньої керівної утопії, а також ослабленням традиційних інститутів соціалізації, призводять до збіднення демократичних дискусій. Вони спонукають деяких людей на подальший пошук гаданих спільнот, які надзвичайно представлятимуть націю, етнос чи релігію, — ілюзії, що є джерелом політичного й соціального відчуження. Вони змушують їх шукати захисту в інстанції-берегині, в органі, наділеному фантастичною владою, здатному надати їм бажаний захист.

Популізм вербує прихильників в усіх верствах

Популізм не можна пояснити тільки економічними проблемами, тому що не всі з тих, хто його підтримує, належать до матеріально незабезпечених верств, особливо в США. Їхня вразливість до популізму може бути також психологічною. Підтримуючи популістських лідерів, риторика яких живиться насильством і заклинаннями, виборці роблять вибір ідентичності. Згадаймо випадок Дональда Трампа. Упродовж виборчої кампанії брак ввічливості став важливим фактором його політичного успіху. Він не приховував своїх недоліків. Хизувався своєю незрілістю, своєю нарцисичною вразливістю, удавав із себе велику дитину, що так і не виросла й не нажила моральної свідомості. Його брехня, його ексгібіціонізм, непослідовність і поза великого