Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

сонця. Так лячне криводушіє митця Жене у темні схованки й пустелі, Хоч ждуть його скорботні і веселі, Болючі і палаючі серця. Мені явився голос той від стоми, Та не подався я в ліси за ним, Де селяться аскети, звірі й гноми. О, я ненавиджу отруйний дим, Та спопеляю словом огняним Димучий бруд, а не сніпок соломи!

1977

* * * Не розкидай без намислу по світі Думки, як скарби, повні дивини. Ти їх у схов душевний зачини, А ключ до них сховай у заповіті! Брехня! Думки в душі, як леви в кліті, Позападають у ліниві сни; До скону не розбудяться вони — Вже не царі, а жебраки в лахмітті! Дай волю їм, допоки ще горять, Допоки до життя вони охочі — Крик і жага, любов і дивоглядь! Те, що живе не в полум'ї, а в клоччі, — Дрімає і не відкриває очі, Хоч ніж ти в нього вбий по рукоять!

1977

* * * І вийшов я на гори, як Хорив, Поглянув на Дніпра важке свічадо, Братам далеким поклонився радо, Бо Київ разом з ними я творив. Світила осінь. Берег златогрив Дививсь у воду, як русяве чадо Князів моїх. О таємнича ладо, Скажи, чиє життя я повторив? Як я лежав, засипаний землею, Печаль віків — куди подітись їй? — Любов'ю обернулася моєю, А місто Кия в пам'яті моїй Летіло понад степову гілею, Як блискавиця в хмарі грозовій.

1979

* * * Не вірю в те, що ми постали з глини, Що Бог нам з глею виліпив чоло. Немов стебло в міцне перевесло, Назавжди входжу в світлощі людини. З глибин душі моєї промінь лине До серця, що на світ ще не прийшло. Від моїх мислей відпадає зло, Як відпадають од дахів льодини. Я натикаюсь на біду й печаль І прокидаюсь, не сплячи, від болю; Я сонцем очищаюсь, мов кришталь; Та чую в тиші й гуркотінні бою, Як духу вічного тривожна даль Тече під серцем, сяючи любов'ю.

1978

* * * Андріївський узвіз. Подолу злотна скриня. Свічадне полотно Дніпрової води. Вже є царі, та ще нема Сковороди, Нема богів, та вже будується святиня. Тараса ще нема, але вже не рабиня Богданова земля, вся в струменях руди. Вітчизни ще нема, та скресли вже льоди, Цвіте над Києвом коругва жовто-синя. Ще на моїй землі манкурти і хохли Плодяться і живуть, як пажерні блощиці, Ти їх не зачіпай — хіба весь край спали… І завжди житимуть створіння темні й ниці, Щоб видно в