Ганна Багряна - Етимологія крові

Вони говорили у справах, і видно було, що Назар тут начальник. Потім чоловік дістав із кишені джинсів пачку грошей і передав лісникові. Той перерахував і, назвавши суму, заховав гроші до барсетки. Потисли один одному руки. Назар поспішив до виходу. Я пригнулася ще нижче, вже ледь не торкаючись носом долівки, затамувала дихання. Дочекалася, коли незнайомець відволічеться справами, і прожогом вишмигнула із приміщення.

Назар вже здивовано озирався на всі боки: куди я втекла із машини.

– Ти щось від мене приховуєш? – запитала я, підійшовши до нього впритул.

– Де ти була? – лісник трохи знітився.

– Там, де і ти. У «Салоні краси». Але ти ж не відповів на моє запитання, – я говорила без претензійного тону, докоряти не мала права, але мене трохи обурювала Назарова загадковість.

– Я ж тобі казав, коли ми їхали: у мене тут справа.

– У лісника справа в трунарні?

– Ну, а з чого, по-твоєму, виготовляють труни? Не з дерев, які ростуть у лісі, ні?

– Гарно викрутився! Але я не вірю!

Ні, зайвих емоцій я не показувала. Просто брала гору цікавість і трохи дратувало те, що лісник тепер корчить із себе дурня – після всього, що між нами відбулося.

– Ну, добре, – нарешті він здався. – Я – не лісник. Така відповідь тебе влаштовує? Чи хочеш деталей?

– Ти – не лісник. Про це я вже й сама здогадалася кілька хвилин тому. Але…

– Що я робив у бюро ритуальних послуг? – раптом до Назара повернулася його колишня впевненість. – Це мій бізнес. Окрім Верховини, маю точки у Косові, в Кутах і ще в кількох менших довколишніх містечках. Я тебе розчарував?

Якщо чесно, я не знала, що відповісти. Якось воно все було несподівано для мене. Назар мене приголомшив. Він – не лісник, а… як і назвати таку дивну професію… трунар, чи що… Не могла нічого сказати.

– Ярочко, – помітив він мою розгубленість і взяв за руку, – давай сядемо у машину, від’їдемо звідси і поговоримо.

Відчинив мені двері, я мовчки сіла.

– Чому ти одразу збрехав, що лісник?

Моя голова лежала у нього на грудях. Він мене гладив по волоссю. Час від часу я дивилася крізь затемнене скло на гірські обрії.

– Сама подумай, як би це неромантично виглядало: двоє красивих дівчат зупиняють у горах одинокого автомобіліста, а цей автомобіліст виявляється…

– Трунарем, – підказала я.

Назар голосно розсміявся. Певно, до мене ніхто ще не здогадався його так назвати.

– Це точно. Так от, ти б сіла в машину до… трунаря?

– Вже сиджу.

– А якби побачила його вперше, але вже знала, що він – трунар?

– Назаре…

Він затулив долонею мої вуста.

– Нічого не кажи. Я каюся перед тобою, що збрехав тоді. А ти не гнівайся і спробуй мене зрозуміти. За фахом я маркетолог, закінчив економічний у Львові. Життя змусило таким от не зовсім приємним бізнесом займатися. Смішно, може, звучить – відчув у тому своє покликання – людей красиво у вічність проводжати.

– Тому і вивіска така – «Салон краси»?

– Вивіска не моя. Колись там, справді, був салон краси. Але коли я винайняв у тому будинку кімнату поруч із салоном і відкрив свій бізнес, до моїх сусідів усе менше й менше клієнток стало ходити. А потім взагалі власник салону знайшов інше приміщення.

– А ми з Мартою хотіли там манікюр зробити, – згадала я.

А сама подивилася на свої красиві нігті і подумала: «Назаровий бізнес значно стабільніший і прибутковіший, аніж бізнес його колишнього сусіда».

– Ну так що, пробачаєш мені, Ярочко?

– Пробачаю.

Ми ніжно поцілувалися.

Це було там, де закінчувалася одна з маленьких верховинських вуличок.

Скоро я поїду звідси. І що повезу додому? Окрім короткої і красивої історії кохання.

Раптом мені стало неспокійно. Якась сила відібрала вмить весь мій внутрішній спокій. Ця сила наказувала мені: тікай! швидше тікай звідси!..

Я щось забула. Точно, щось забула… не взяла того, без чого не маю права залишати завтра гуцульську землю. Це щось дуже важливе для мене. Хто мені скаже, що це?!!

На мить мене осінило: стара Яга! Відьма з потічка! Хто вона? Чому переслідує мене скрізь, де я відчуваю радість? Чому заважає мені насолоджуватися цією радістю? Чому від неї так тхне цвіллю?..

– Назаре, можна тебе про щось попросити? – мій голос був схвильованим, цього я не могла приховати.

– Слухаю, – сказав лагідно.

– Назаре, почекай мене, будь ласка, тут. Я скоро повернуся, мені треба збігати… до тітки Насті. Марта попросила… коли дізналася, що ми з тобою їдемо до Верховини, щоб я забрала її нічну сорочку, – збрехала.

– То я підвезу тебе до тітки Насті.

– Будь ласка, ні! Я сама… збігаю. Так треба. Назаре, будь ласка.

– Щось трапилося, Ярочко? – моє хвилювання перейшло на трунаря.

– Ні, все гаразд. Я потім… поясню все.

(Щось вигадаю… потім… – подумала).

– Добре, – здивовано погодився Назар, – але раптом що, дзвони, буду тут, на місці.

Я щодуху мчалася до потічка. До того місця, де ми з Мартою засмагали у перші дні приїзду. Час від часу озиралася: чи не стежить за мною Назар. Бо ж занадто підозрілою я здалася йому.

Скинула капці і бігла босоніж. Так зручніше.

Нарешті – знайомий дерев’яний місток. Невелика галявина, яка веде вгору, до плетеного тину чийогось обійстя. Прозорий потічок із химерними камінцями на дні. Чи химерними є ці камінці насправді? Холодна течія лоскоче мої литки. Дивлюся лише у воду. Занурюю руку і виймаю каміння, і потім знову кидаю його назад. Немов шукаю щось, що колись згубила, давно-давно. І раптом – на дні – золотий