Діана Вінн Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

Спершу Крістофер думав, що він звичайнісінький хлопчик, якому сняться незвичайні сни. Як тільки він заплющував очі, починалися дивовижні мандри в інші світи. Там у нього з’явилися справжні друзі: добродушний Такрой і дивна дівчинка, яка називає себе богинею Ашет, а ще дикий кіт Трогмортен. Що чекає на Крістофера у наступному сні, окрім цікавих та небезпечних пригод ціною в наступне життя? І що пов’язує його насправді з тими дивними снами та Крестомансі, якого називають найсильнішим чародієм усіх паралельних світів?
Чергова книжка із серії фантастичних романів відомої британської письменниці Діани Вінн Джонс.

 Діана Вінн Джонс

Дев'ять життів Крістофера Чанта

Це книжка для Лео, який дістав по голові крикетною битою. 

Від автора: 

Події в цій книжці сталися щонайменше 

за двадцять п’ять років до оповіді 

в «Зачарованому житті»

Розділ перший 

Це було за рік до того, як Крістофер зізнався хоча б комусь про свої сни. Так сталося тому, що він мешкав здебільшого у дитячій — на горішньому поверсі великого лондонського будинку, і няні, які його гляділи, змінювалися щокілька місяців. 

Він рідко бачив своїх батьків. Коли Крістофер був маленький, він боявся, що може одного дня зустріти Татка десь у парку і не впізнати його. Крістофер мав звичку вклякати біля поруччя сходів, позираючи униз, — у ті з небагатьох дні, коли Татко приїздив додому з ділового центру Лондона раніше, ніж Крістофера відсилали до ліжка, — в надії закарбувати в пам’яті Таткове обличчя. Все, що йому вдалося, — побачити збоку й здаля постать у сюртуку з великими гарно зачесаними чорними бакенбардами, що передавала лакеєві високий чорний капелюх, а потім, коли Татко швидким кроком заходив під сходи й зникав із поля зору, — дуже охайний білий проділ у чорному волоссі. Крістофер мало знав про Татка, крім того, що той вищий за більшість їхніх лакеїв. 

Іноді вечорами Матуся виходила на сходи зустріти Татка, перекриваючи Крістоферові огляд широкими шовковими спідницями з численними складками і торочками. 

— Нагадай своєму панові, що сьогодні ввечері в цьому домі прийняття, — холодно казала вона лакеєві. — І його присутність як господаря обов’язкова, хоч раз у житті. 

Татко, схований за матусиним широким убранням, відповідав низьким невдоволеним голосом: 

— Скажіть пані, що я приніс із контори додому купу роботи. Скажіть їй, що вона мусить повідомляти мене завчасно. 

— Прошу переказати вашому панові, — відповідала Матуся лакеєві, — що якби я його попереджала, він знайшов би причину тут не з’являтися. Зверніть його увагу на те, що це мої гроші живлять його справи, і я можу їх вилучити, якщо він не зробить для мене й такої дрібниці. 

Тоді Татко зітхав. 

— Скажіть пані, що я перевдягнуся, — казав він. — Мене присилувано. Попросіть її відійти від цих сходів. 

Матуся ніколи не відходила від сходів, на розчарування Крістофера. Вона завжди підбирала спідниці і пливла вгору сходами поперед Татка, щоб упевнитися, що він зробить, як вона хоче. Матуся мала великі променисті очі, досконалу поставу і купу блискучих каштанових кучерів. Няні казали Крістоферові, що Матуся була Красунею. В той період свого життя Крістофер вважав, що всі батьки були такими, але він бажав, щоб Матуся дала йому хоч разок поглянути на Татка. 

Крістофер гадав, що всі бачать такі сни, як і він. Не вважав їх вартими згадки. Сни завжди починалися однаково. Він вилазив з ліжка і заходив за стіну дитячої спальні — точніше, за камін, який виступав у кімнату, — а тоді опинявся на каменистій стежці, яка оббігала долину верхом. Струмок дзюркотів крутими зеленими схилами до самого низу, водоспад за водоспадом, але Крістофер ніколи не відчував потреби спускатися за ним у долину. Натомість він підіймався стежкою і обходив велику скелю, щоб опинитися в місці, яке подумки називав Проміжок. Крістофер думав, що цей шматок світу — залишок давніх часів; він існував до того, як хтось навів у світі лад. 

Безформні схили скель громадилися і розповзалися в усі боки. Одні — велетенські й важкі, інші — дрібні, як щебінь; жоден не мав сталих обрисів. Так само жоден не мав сталого кольору — тільки той невиразний бруднуватий відтінок, який буває, коли змішаєш усі кольори із коробки фарб. Над цим місцем завжди висів безформний вогкий туман і робив усе видиме ще більш непевним. Неба видно не було. Насправді Крістофер думав іноді, що неба там могло й не бути: він уявляв безформну скелю, що тяглася далі й далі над головою, як величезна арка, — але коли він задумувався про неї, це здавалося неможливим. 

У снах Крістофер знав, що із Проміжку може дістатися у Майжевсюди. Він називав це Майжевсюди, адже існувало місце, яке не хотіло, щоб до нього дісталися. Воно було досить близько, але завжди траплялося так, що Крістофер відходив від нього щодалі. Він ковзався, дерся, пробирався між виступи вогких каменюк, дряпався вгору й вниз, поки знаходив іншу стежку й іншу долину. А їх там були сотні. Крістофер звав їх Всюдинки. 

Всюдинки сильно відрізнялися від Лондона. Там було або тепліше, або холодніше, там були чудні дерева й чудернацькі будинки. В одних жили люди звичайні з вигляду, в інших мешкали такі, що мали шкіру червонясту чи голубувату й незвичні очі, але вони завжди були добрі до Крістофера. Щоразу, як він приходив у свої сни, починалися пригоди. У тих бурхливих пригодах люди допомагали йому тікати крізь льохи й дивні будівлі, а він допомагав їм полювати на небезпечних тварин або перемагати у війнах. У спокійних — знаходив нову й смачну їжу, а люди дарували йому іграшки. Більшість із тих іграшок він втратив, продираючись додому крізь скелі; спромігся принести лише сяюче намисто з черепашок, яке дали йому нетямущі панночки, бо повісив його на шию. 

Крістофер приходив у Всюдинку, де мешкали нетямущі панночки, кілька разів. Там було синє море й білий пісок, в якому так зручно копирсатися і будувати замки. А ще там були звичайні люди, але їх Крістофер бачив лише здалеку. Нетямущі панночки наближалися і обсідали скелі над морем, щоб хихотіти з Крістофера, поки він будував піщані замки. 

— О, клістоферр, — туркотали вони дитинними голосками. — Скажи, чому ти клістоферр? 

І заходилися верескливим сміхом. 

Це були єдині панночки, яких він бачив без одягу. Їхня шкіра була зеленавою, як і волосся. Крістофер чудувався, що нижче пояса в них були великі сріблясті хвости, які звивалися і скидалися, майже як рибини, а хвостові плавці вихлюпували на нього потужні водяні струмені. Йому ніяк не вдавалося їх переконати, що він зовсім не дивна тваринка, що зветься «клістоферр». 

Щоразу, як він бував у цій Всюдинці, няня скаржилася на пісок у його ліжку. Крістофер швидко збагнув, що вона скаржиться голосніше, коли його піжама буває забрьоханою, вогкою й подертою після мандрівки через Проміжок. Тож він узяв запасний одяг із собою і залишав на скелястій стежці, щоб перевдягтися. Крістофер мусив оновлювати одяг щороку чи коли виростав з останнього подертого і брудного, але няні змінювали одна одну так часто, що жодна цього не завважила. Так само, як жодна не завважила дивних іграшок, які він за ці роки поприносив додому. Серед них був механічний дракон, морський коник, що насправді був флейтою, й намисто від нетямущих панночок, яке, якщо придивитися пильніше, виявилося низкою крихітних перлинок-черепів. 

Крістофер думав про нетямущих панночок. Він роздивився ноги останньої няні й подумав, що її черевики достатньо великі, щоб приховати хвостові плавці. Але через ці спідниці ніколи не можна розгледіти якусь більшу частку панни. Він чудувався, як же вдається ходити Матусі та няні, якщо вони