Діана Вінн Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

Крістоферу випала нагода дізнатися про це того ранку, коли няня одягла його в бридку матроску і повела униз сходами до вітальні. Його чекали Матуся й інші пані, а надто одна, на ім’я пані Баджет, яка нібито була Таткові двоюрідною сестрою. Вона дуже хотіла побачити Крістофера. 

Крістофер втупився в її довгий ніс і зморшки. 

— Матусю, вона відьма? — голосно запитав він. 

Усі, окрім пані Баджет, яка зморщила обличчя ще більше, ніж раніше, вигукнули: «Шшшш, серденько!». 

Але згодом Крістофер із полегшенням виявив, що усі, здавалося, забули про нього. Він тихенько ліг спиною на килим і почав перекочуватися від однієї пані до іншої. Коли його таки спіймали, він лежав під канапою, розглядаючи нижні спідниці пані Баджет. Крістофера з ганьбою витурили геть із кімнати, дуже розчарованого відкриттям, що всі пані мали великі товсті ноги, крім пані Баджет: її ноги були тонкі й жовтаві, як курячі лапи. Пізніше того дня Матуся запросила його до свого будуара. 

— О, Крістофере, як ти міг! — сказала вона. — Ми з пані Баджет щойно дійшли найголовнішого — вона згодилася навідувати мене. А тепер більше ніколи не приїде. Ти змарнував працю кількох років! 

Бути Красунею, як вивив Крістофер, — важка праця. Матуся перед дзеркалом була дуже заклопотана за всякими слоїками і пляшечками з литого скла. А покоївка за тими матусиними блискучими кучерями була навіть більш заклопотана, набагато більш заклопотана, ніж будь-коли бувала Крістоферова няня. І йому стало так соромно, що він змарнував усю цю працю… Він узяв скляний слоїк, щоб приховати сум’яття. 

Матуся різко звеліла йому поставити слоїк на місце. 

— Розумієш, Крістофере, гроші — це не найважливіше. Гідне місце в Товаристві більш важливе. Пані Баджет могла допомогти і з тим, і з іншим. Чого ж іще, на твою думку, я одружилася із твоїм Татком? 

Оскільки Крістофер гадки не мав, що звело докупи Матусю і Татка, він знову простягнув руку, щоб узяти слоїк. Але вчасно згадав, що йому не дозволено його брати до рук, і натомість узяв великий шиньйон. Він обернув його довкола руки, поки Матуся говорила далі. 

— Ти зростаєш із Татковою гарною родиною та моїми грішми, — казала вона. — Я хочу, щоб ти пообіцяв мені, що займеш гідне місце в Товаристві поруч із найкращими людьми. Матуся бачить тебе великою людиною. Ти слухаєш, Крістофере? 

Та він уже втратив будь-яку надію зрозуміти Матусю. І замість відповісти, простягнув їй шиньйон. 

— Навіщо воно? 

— Збільшує моє волосся, коли я закручую ґулю, — мовила Матуся. — Будь уважним, Крістофере. Важливо, щоб ти просто зараз почав готуватися до майбутнього. І поклади волосся негайно. 

Крістофер поклав жмут волосся на місце. 

— Я думав, це дохла ґуля, — сказав він. 

Певно, Матуся десь помилилася, бо, на великий подив Крістофера, шиньйон справді виявився здохлим щуром. Матуся і покоївка скрикнули. І поки лакей бігав за совком, Крістофера відіслали до його кімнати. 

Відтоді Матуся кликала Крістофера до будуара і розмовляла з ним частіше. Він намагався пам’ятати, що не варто гратися слоїками, вдивлявся у власне відображення в дзеркалі й гадав, чому його кучері чорні, а Матусині — каштанові, і чому його очі більш схожі на вуглинки, ніж Матусині. Здавалося, дещо перешкоджає появі тут іншого здохлого щура, але часом павук наважувався спуститися перед дзеркалом, коли Матусині розмови ставали надто бентежними. 

Крістофер розумів, що Матуся надміру переймається його майбутнім. Він знав, що мусить увійти до Товариства найкращих людей. Він знав тільки одне таке — Товариство спасіння язичників, на яке жертвував пенні кожної неділі в церкві, тож думав, що Матуся має на увазі саме це Товариство. Крістофер обережно розпитав няню з великими ногами, але вона розповіла, що язичники — це дикуни, які пожирають людей. Місіонери були найкращими людьми, от їх язичники й пожирали. Крістофер вирішив, що мусить стати місіонером, коли підросте. Він відчував, що Матусині розмови стають щораз то бентежніші. А він хотів би, щоб вона обрала для нього іншу кар’єру. 

Крістофер також спитав няню про панночок із риб’ячими хвостами. 

— О, це ж русалки! — розсміялася дівчина. — Вони несправжні. 

Крістофер знав, що вони несправжні, адже бачив їх лиш уві сні. Тепер він впевнився, що зустріне і язичників, якщо піде в неправильне Майжевсюди. Певний час він так боявся наткнутися на язичників, потрапивши в нову долину із Проміжку, що лягав на стежку й згори оглядав нову Всюдинку, щоб дізнатися, на кого схожі тамтешні люди, перш ніж спускатися до них. Минав час, ніхто не намагався його зжерти, і він вирішив, що язичники, певно, живуть у Всюдинці, яка не пускає його до себе, тож відклав турботи на час, коли подорослішає. 

Коли Крістофер трохи підріс, люди у Всюдинках іноді стали давати йому гроші. Він навчився відмовлятися від монет. Бо щойно їх торкався, все просто зникало. В одну мить він опинявся у своєму ліжку і прокидався, стікаючи потом. Одного разу це сталося, коли гарненька пані, що нагадувала йому Матусю, спробувала жартома вчепити йому на вухо сережку. 

Крістофер розпитав би про це няню з великими ногами, але вона давно від них пішла. Більшість тих, що були після неї, коли він питав їх про щось, просто казали: «Не чіпай мене — я зайнята!». Доки він навчився читати, то вважав, що саме так чинять усі няні: лишаються на місяць, надто зайняті, щоб говорити, потім стискають губи в ниточку і кидаються навтьоки. Він був вражений, прочитавши про Старих Компаньйонок, що залишаються в сім’ях довіку і яких можна вмовити розповідати довжезні (й часом нуднезні) історії про минуле сім’ї. У його домі жодна зі служниць не лишалася довше ніж на шість місяців. Причиною, напевно, було те, що Матуся й Татко припинили спілкуватися, навіть через лакея. Натомість вони передавали одне одному записки через служниць. Оскільки ніколи так не бувало, щоб Матуся чи Татко запечатували записки, рано чи пізно хтось приносив записку вгору на дитячий поверх і читав уголос для няні. Так Крістофер дізнався, що Матуся завжди пише стисло й по суті: 

«Прошу пана Чанта курити сигари тільки у власній кімнаті». Або: «Чи не матиме пан Чант ласку взяти до уваги, що праля скаржиться на дірки, пропалені в його сорочках». Або: «Пан Чант завдав мені прикрощів, покинувши посеред Урочистого сніданку». 

Татко зазвичай накопичував записки, а потім відповідав на всі з неприхованим роздратуванням: 

«Моя люба Мірандо, 

Я буду курити, де мені заманеться, і робота цієї ледачої пралі — розібратися з наслідками. Але ж це ваша примха — найняти дурну неробу і грубу неотесу виключно для власного себелюбства і вигоди й жодною мірою не для мене. Якщо ви бажаєте, щоб я лишався на ваших посиденьках, спробуйте найняти кухарку, яка відрізняє бекон від підошви старого чобота й утримується від безперестанного дурного хихотіння». 

Через Таткові записки служниці зазвичай ішли просто серед ночі. 

Крістофер належно цінував відкриття, які отримував із цих записок. Татко чомусь здавався більш людяним, хоча й поводився так нещадно. Для Крістофера стало значним ударом те, що він віддалився від них із приїздом першої