Ганна Багряна - Етимологія крові

Відчуваю знайомий запах цвілі. Озираюся – стара. Яга. Біля потічка. Біля мене. Суха, скарлючена, чорна, в чорному платті. Біла хустка накинута на голову – тепер уже біла. Босі ноги у воді.

Ковінька пробила землю. Стара пробила мене своїм страшним поглядом. Я заклякла від жаху. Ми дивилися одна одній в очі.

Але жах відходив від мене потроху. І вже не тхнуло так сильно цвіллю. Я вже не боялася цієї жінки.

– Дай Боже здоров’ячка, – привіталася з нею так, як вітаються тутешні люди.

Вона мовчала. Я підійшла ближче. Її очі здалися мені звичайними очима – такими, як у людей. Як у мене. Тільки з глибоко вкарбованим сумом. З бездонним, невичерпним, нескінченним відчаєм…

Просто дуже стара жінка. Це час зробив її Ягою.

Я подивилася на свою долоню, на золотий півмісяць. На очі Яги. Їх більше не було. Не було й обличчя. І самої старої, здається, більше теж не було. Ніколи не було.

Мені стало холодно. Я кинулася тікати – назад, від цього проклятого потічка, зачаклованого відьомського місця.

І раптом ВОНА – та, що з моїх снів – закричала – мені у спину – знайомим із дитинства голосом:

– Доню! Тікай! Тіка-а-а-а-ай! Тіка-а-а-а-ай від нього!

Я не озиралася. Мчала так, ніби за мною гналася зграя вовків. Але ЇЇ голос – луною – озивався – крізь мене. Проникав у мої легені, у мою кров…

Та чи це був ЇЇ голос?!..

Я вже не пам’ятаю, як добігла до машини. Як ми їхали з Назаром до Криворівні. Про що він мене запитував і що я йому відповідала. Нічого не пам’ятаю. Лише оте «Тікай!.. від нього»… І – грім, який несподівано прокотився небом – над нами.

Пішла злива. Лише тепер я згадала про затиснуту міцно долоню. Боялася розтискати. Назар не повинен нічого знати. Це – моя власна знахідка. Навіть якщо вигадка, якщо мара, то лише – МОЯ ВЛАСНА. Я дам усьому цьому раду, сама. Але найсправедливіше буде, – міркувала собі, – віддати кульчик бабі Анничці – до пари, адже, схоже, це і є той другий, якого вона колись загубила. Так я вирішила, поки їхала в машині з Назаром. Я віддам знахідку його бабці. Авжеж!

Але ми не встигли. Коли приїхали до Аннички – та вже була мертвою. Лежала на своєму ліжку із заплющеними очима. Якась блаженна усмішка застигла на її білому – помереженому брижиками – обличчі. Цікаво, що вона бачила, перш ніж піти? На переході між двома світами…

Марти тоді не було вдома. А стару стерегла знайома чорна кішка. І пахло цвіллю.

– Померла, – відпустивши холодну руку бабці, здавленим голосом вимовив Назар.

– Пішла за Габією, – навіщось додала я.

Захотілося якомога швидше поїхати звідси. І ніколи більше не повертатися.

Відчувала: чоловік на неї дуже сердитий за те, що досі йому сина не привела. Вже не любить її Михайло так, як спершу любив. Розчарувався, охолов, стомився, розгубив у марних сподіваннях ту дещицю ніжності, яку тримав колись для неї у своєму серці. Холодною, грубою байдужістю щодня прирікав її на ганебну поразку. А якось у відчаї, перехиливши кілька чарок оковитої, заявив прямо:

– Оце ти собі, як хочеш, а мені жінка порожня ні до чого.

Посмутніла Ликера. Хіба ж вона винна у тому, що сім’я чоловікове у ній ніяк не зійде, не проросте новим життям? Хіба винна, що утроба її темна не приваблює до себе жодної живої душі? Багато чарів знає, але тут їй ніякі чари, ні закляття, ні трави не допомагають. Ще й мати Устина – ніби навмисне – замовкла, перестала приходити у доньчині сни. Від безсилля власного Ликера з кожним днем згорала, ніби свічка. Душа її прозоріла, топилася, витікала із тіла і, застигаючи, мертвим каменем ставала. Біль продовжував своє існування вже десь поза нею, і вона намагалася ні на що не зважати.

Несподівано знайшла для себе нове заняття. Згадала якось про рідну сестру Галину, про її дивовижне рукоділля, і подумала, що могла б не згірше своєї сестри голкою по тканині малювати. Вмовила чоловіка придбати їй усе необхідне для вишивання причандалля, і той охоче виконав її забаганку: накупив тканини, різнокольорових ниток, малюнків – усе, що вона просила. І сам при тому аж ніби трохи прояснів, полагіднішав: матиме тепер його Ликера, куди себе подіти від міської нудьги й марноти – у нестерпному, хворобливому очікуванні материнства; бо все ще не втрачав надії на сина, потай вірив у справдження своєї задавленої і нав’язливої мрії.

Спершу взялася Ликера за нову справу без особливого натхнення – більше заради того, аби відволіктися від важкого пригнічення, аби виконувати в житті бодай якесь призначення, бодай чимось заповнити своє пісне сіре життя, додавши до нього, хоч і штучних, а проте строкатих і радісних барв. Але поступово так захопилася вишиванням, що час на неї зовсім тиснути перестав, як то було раніше, коли ще нудьгувала. А згодом і замовлення почала брати від київських жінок: на подушки, ікони, портрети вождів, квіти на рушниках… Щоправда, вишивки ті їй виходили не з уяви, як це було у її сестри Галини, а з наперед накресленого на папері малюнку. Звичайне ремесло, яке, між тим, робило її потрібною у цім житті іще комусь, окрім самої себе.

Червона нитка між пальців – перетікала, ніби кров. Та кров, яка у землю перетікає і через землю потім у нове життя вливається.

«Дивна людська природа, дивний цей світ, – міркувала собі потай. – Хто його сотворив? Хто хоче, аби усе було так, як є? Кому це потрібно? І яка у тім участь кожної людини? Навіщо люди народжуються й помирають? Що залишають по собі… окрім крові?..»

Якби вміла читати, може, спробувала б пошукати відповідей на свої незліченні запитання